Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

Отак швидко все ніби вирішилося. Міністри негайно почали метушливо розходитись у всіх напрямках, раді відновленню порядку. Не було жодної миті для протесту, жодної миті для того, щоб запропонувати ще якийсь спосіб дій; не було можливості це зупинити.

Я підвелася.

— Ні, — сказала я, — зачекайте, — але ніхто не слухав. Я сягнула по останні залишки своїх чарів, аби зробити свій голос гучнішим, аби змусити їх повернутися назад. — Зачекайте, — спробувала сказати я, і зала довкола мене плавно почорніла.

Я прокинулась у себе в кімнаті та, смикнувшись один раз, сіла прямо; мої руки взялися сиротами, а в горлі пекло. Кася сиділа у мене в ногах, а Верба віддалялася від мене, випростуючись, з ледь помітним виразом несхвалення на обличчі та з пляшечкою зілля в руці. Я не пам’ятала, як туди потрапила, та, спантеличена, визирнула з вікна; сонце за цей час пересунулося.

— Ти впала у залі засідань, — сказала Кася. — Я не могла тебе розворушити.

— Ти занадто виснажилася, — сказала Верба. — Ні, не намагайся піднятися. Тобі краще лишатися саме там, де ти є, і не намагайся користатися чарами щонайменше тиждень. Це чашка, яку потрібно наповнювати заново, а не нескінченний потік.

— Але ж королева! — бовкнула я. — Пуща…

— Не звертай на мене уваги, якщо хочеш, витрать свої останні залишки й помри, мені не буде чого сказати на цю тему, — зневажливо промовила Верба. Я не знала, як Кася переконала її прийти і подбати про мене, та, судячи з холодного погляду, яким вони обмінялися, коли Верба промайнула повз неї та вийшла з дверей, я сумнівалася, що це було дуже ласкаво.

Я потерла очі пальцями й лягла на подушки. Зілля, яке Верба дала мені, вирувало розжареним теплом у мене в животі, наче я з’їла щось із надмірною кількістю гострого перцю.

— Алоша сказала мені приставити до тебе Вербу, — розповіла Кася, досі стурбовано схиляючись наді мною. — Вона сказала, що збирається не дати кронпринцові піти.

Я зібралася із силами та ледве піднялася, схопившись за Касині руки. М’язи в мене на животі боліли та ослабли. Але зараз я не могла вилежуватися в ліжку незалежно від того, чи могла користуватися чарами, чи ні. У повітрі замку лишалась якась важкість, отой жахливий тиск. Пуща чомусь досі була тут. Пуща ще не покінчила з нами.

— Ми маємо її знайти.

Вартові біля покоїв кронпринца були в повній бойовій готовності; почасти вони хотіли не пропустити нас, але я гукнула: «Алоша!», — а коли вона висунула голову та заговорила до них, вони пропустили нас у вир зборів, які саме тривали. Кронпринц іще не повністю вдягся в обладунок, але на ньому були наколінники й коротка кольчуга, і він тримав руку в сина на плечі. Його дружина, принцеса Малґожата, стояла поруч з ним, тримаючи на руках маленьку донечку. У хлопчика був меч — справжній меч із лезом, виготовлений достатньо маленьким, щоб він міг його тримати. Йому ще й семи років не було. Я побилася б об заклад на гроші, що настільки маленька дитина відріже палець до кінця дня — чи собі, чи комусь іншому, — проте він тримав його незгірш за вояка. Він із тривожним обличчям, задертим угору, подавав його батькові, поклавши собі на долоні.

— Проблем зі мною не буде, — сказав він.

— Ти маєш залишитися й наглядати за Маришею, — відповів принц, погладивши хлопчину по голові. Він глянув на принцесу; обличчя в неї було спокійне. Цілувати її він не став, але торкнувся губами руки. — Я повернуся, щойно зможу.

— Я думаю забрати дітей до Ґідни, щойно похорон закінчиться, — сказала принцеса; я розпливчасто пам’ятала, що так називається місто, з якого вона родом, океанський порт, який цей шлюб відкрив для Польні. — Морське повітря буде корисним для їхнього здоров’я, та й мої батьки не бачили Маришу від її хрещення, — з її слів можна було б зробити висновок, ніби ця ідея спала їй на думку хіба мить тому, але, коли вона їх вимовила, вони прозвучали підготованими заздалегідь.

— Я не хочу їхати до Ґідни! — заперечив хлопчик. — Татусю…

— Годі, Сташеку, — відповів принц. — Як ти вважаєш за краще, — сказав він принцесі й повернувся до Алоші. — Благословиш мій меч?

— Радше ні, — похмуро сказала вона. — Чому ви за це беретеся? Після нашої вчорашньої розмови…

— Учора мій батько був живий, — відповів принц Зиґмунд. — Сьогодні він мертвий. Що, на твою думку, має статися, коли магнати проголосують стосовно успадкування, якщо я відпущу Марека, а він знищить це росьїнське військо за нас?

— То пошліть генерала, — запропонувала Алоша, та насправді вона не сперечалася: мені було помітно, що вона казала це, лише шукаючи водночас іншої відповіді, у яку повірить. — Як щодо барона Ґолшкіна…

— Я не можу, — сказав він. — Якщо я не виїду на чолі цього війська, виїде Марек. Гадаєш, є такий генерал, якого я можу призначити, щоб він зараз став на шляху героя Польні? Піснею про нього бринить уся країна.

— Лише дурень посадив би на престол Марека замість вас, — заявила Алоша.

— Люди дурні, — відповів Зиґмунд. — Благословіть мене й нагляньте за дітьми замість мене.

Ми стояли й дивились, як він їде геть. Двоє малих дітей стояли навколішки на лавці для ніг, дивлячись з-за підвіконня, а за ними стояла їхня мати, поклавши руки їм на голівки, золотаву й темну. Він пішов у супроводі невеликого загону вартових, свого почту, а за ним майорів прапор із червоним орлом на білому. Алоша мовчки дивилася поряд зі мною з другого вікна, доки вони не вийшли з двору. Тоді вона повернулася до мене й суворо промовила:

— Якась ціна є завжди.

— Так, — відповіла я, тихо і втомлено. І я не думала, що ми сплатили її до кінця.

Тоді я не могла зробити більш нічого — хіба що поспати. Алоша сказала мені лягти просто в кімнаті, попри сповнені сумніву погляди принцеси, і я заснула на м’якому вовняному килимку перед каміном; на ньому був витканий дивний візерунок, на якому танцювали дощові краплі в польоті чи, можливо, сльози. Кам’яна підлога під ним була твердою, але я була надто втомлена, щоб цим перейматись.

Я проспала весь вечір і ніч та прокинулася рано-вранці — досі втомлена, але не з такою важкою головою, а обпалені блискавкою долоні знову видавалися холодними на дотик. Чари, шепочучи, повільно текли над камінням глибоко