Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

вийшовши на вулицю, боцман Смола труснув головою, щоб переконатись, що він не спить і все те, що відбулося, — правда. Після цього він несподівано для самого себе засміявся і відчув, як серце його наливається дивним, досі незнаним теплом.
3. КОМАНДА НЕ РОЗУМІЄ БОЦМАНА СМОЛУ

З якогось часу зенітник Попадайко, і корабельний кок Крихта, і моторист Маслянко, та й уся команда почали примічати, що з боцманом Смолою щось діється. Що саме — ніхто не міг зрозуміти.

— Це він, братці, якусь каверзу для нас задумав, — сказав Попадайко. — Ой, нашивайте лубки на спини: уже на те він і Смолою зветься, що як прилипне, то й зубами не віддереш.

Це було схоже на правду. Але якби боцмана бачили сердитим, якби він драяв усіх підряд, а то ні: ходить собі та посміхається. Закурити часом попросить (а треба сказати, що боцман Смола некурящий!), іноді навіть за якусь дрібницю похвалить матроса, тоді як раніше на похвалу був дуже скупий.

— Боцман Смола закохався, — авторитетно заявив моторист Маслянко і викликав цілу бурю заперечень.

— Ти що? Медузу ковтнув? В кого б же він закохався? В швабру, чи що? Чи, може, в тебе, чорнопузого?

— До того вже мені нема діла, в «кого», а тільки кажу — закохався. По собі знаю. Минулого року одна молодичка закинула швартови в моє серце. Ой, братці! Довелось мені тоді на мертвий якір ставати. Скільки я нарядів позачергових схопив! Скільки раз у канатному ящику сидів! А все через що? Через любов, братці. Химерна штука — любов!.. От і боцман наш — хіба не бачите, що він у дрейф ліг?

Справді, боцман був як у воду опущений. Командир корабля Журба уже нагримав на нього кілька раз: прибирання, мовляв, стало гірше, мідяшка де-не-де позеленіла. Але не дуже лаяв: незручно йому такого досвідченого боцмана на мілину перед командою садовити.

А боцман Смола — тільки вечір — так до міста. Команда спати полягає, на кораблі тихо стане, а Смола сидить і щось пише, пише. Маслянко й це зумів пояснити.

— То він, браточки, вірші сочиняє. Завжди так: серце вогнем любові горить, а голова від романсів розбухає. По собі знаю: як ото пішли ми з тією молодичкою паралельним курсом, так і почав я в хлопців папір красти. Бага-ато віршів понаписував! Вони в мене ще й зараз є. Зберігаю: може, доведеться знову закохатись, то щоб готові були.

Для ясності скажемо: боцман Смола писав не вірші, а листи до Олесі. Ніхто б не сказав, що боцман Смола — цей відважний воїн, хоробрий моряк — такий тихий і несміливий з дівчиною. Але в листах він розповідав усе те, чого не набрався духу сказати у вічі.

4. БОЦМАН СМОЛА З'ЇВ ГАРБУЗА

Капітан третього рангу сидів у своїй каюті і читав «Морський збірник». Настільна лампа кидала яскраве світло на стіл, де стояв портрет дочки Олесі, вправлений у прегарну рамочку. Олесю він любив так, як тільки може любити батько свою єдину дочку.

В двері каюти постукали.

— Ввійдіть, — сказав Журба, не відриваючись від читання.

— Дозвольте звернутись в особистих справах, — почув Журба густий і, як йому здалося, схвильований голос Смоли.

— Слухаю вас, — відповів командир корабля і повернув настільну лампу так, що світло впало на обличчя боцманові. Обличчя Смоли справді було збентежене.

— Товаришу капітан третього рангу, дозвольте одру житись, — випалив боцман, ніби з гармати.

Обличчя капітана третього рангу розпливлося в посмішку.

— З дорогою душею. Одружуйтесь на здоров'я. Запрошуйте й мене на весілля.

— Запрошую… — розгублено посміхнувся Смола й лизнув язиком пересохлі губи. — Але не в цьому справа…

— Не в цьому? — здивувався Журба. — А в чому ж? Таке весілля справимо — всім кораблям на заздрість.

— … Справа в тому, що я хочу одружитись з вашою дочкою Олесею, — тихо промовив боцман Смола й схилив голову.

Командир корабля Журба, який славився своєю хоробрістю в бою, розгубився й занімів. Він повернувся всім своїм важким тілом у кріслі, аж воно затріщало, і почав вдивлятися в боцманове обличчя, мов у книжку.

— Боцмане Смола, чи можна поручитися за те, що ви цілком тверезі?

— І не нюхав спиртного.

— А може, ви недоспали сьогодні?

— Спав згідно із статутом — сім годин.

Тоді Журба схопився з крісла, і його важке тіло з дивною легкістю почало пересуватись по каюті.

— Як? Віддати мою втіху? Кому? Боцманові, в якого брудний корабель, позеленіла мідяшка, чорні від сажі леєри[6] і не вишкрябані склом лавки у шлюпках? О, ні! Така людина і мій дім на смітник перетворить! А якщо в неї буде своя хата, то і з неї зробить стійло. Загляньте в банкети[7], боцмане, що там робиться! Сором!

Смола стояв похнюпившись, з опущеними очима, і не міг бачити обличчя свого командира. А воно не було сердитим. І очі не були грізними. Швидше строга доброзичливість спалахувала в них, коли вони