Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

льоху. Грудка масла, з добрячий кулак завбільшки, лежала на тому самому місці, де я її залишив; я взяв її разом із коржем, загасив свічку й почав обережно підніматися сходами вгору. На перший поверх вийшов щасливо; аж раптом назустріч тітка Селлі зі свічкою в руці; я хутенько масло в капелюх, насунув його на голову; тут тітка побачила мене й питає:

— Ти був у льоху?

— Еге ж, тітонько.

— Що ти там робив?

— Нічого.

— Як то нічого?

— Еге ж, нічого.

— А чом це ти надумався лазити туди вночі.

— Не знаю, тітонько.

— Не знаєш? Ти мені хвостом не метляв Томе, я мушу знати, що ти там робив.

— Нічого я там не робив, тітонько Селлі. Їй-богу, нічого не робив!

Ну, думаю собі, тепер вона відчепиться, а в добру годину вона б так і зробила; але тепер у наші господі коїлося багато такої дивовижі, що тітонька помітить щось підозріле, то аж тремтить від страху; тож вона рішучим тоном сказала:

— Марш звідси до вітальні й сиди там, поки я не прийду! Ти, здається, пхаєш свій ніс у чужий заміс! Гляди, я таки виведу тебе на чисту воду, — не встигнеш і оком змигнути!

І вона пішла геть, а я відчинив двері й зайшов до вітальні. Ой лишенько, а там же повнісінько люду! П'ятнадцять фермерів зібралося — і кожен з рушницею. Мені аж млосно стало; ледь дочалапав я до стільця та й бехнувся на нього. Вони теж порозсідалися по всій кімнаті; дехто з них перекидався словом-другим та й замовкав, і всі сиділи як на жару, хоч і вдавали, ніби зовсім спокійні. Проте я добре знав, що їм таки було моторошно, бо вони то скинуть свої капелюхи, то знову їх надягнуть, то голову по шкрябають, то раз у раз із місця на місце пересідають та за ґудзики себе торгають. Я й сам сидів, як на голках, про те капелюха свого не скинув.

Мені не терпілося, щоб швидше з'явилася тітка Селлі й розквиталася зі мною — відшмагала абощо, — тоді я по біжу до Тома і скажу йому, яке ми тут осине гніздо розворушили, тож годі нам дурня клеїти, треба — ноги на плечі та й чухрати разом із Джімом, поки цим молодчикам терпець не увірвався й вони за нас не взялися

Нарешті увійшла тітка Селлі та й ну мене розпитувати, тільки я не міг відповісти, бо й сам не знав, на яку ступи ти; а фермерів розбирала нетерплячка, й декотрі ладні були зараз же взятися за тих розбишак та все нагадували, що до півночі лічені хвилини лишилися; інші стримували їх та радили почекати, поки замекають; а тут ще й тітка до живого допікає мені своїми розпитами, і я тремчу з переляку, ледве на ногах тримаюсь; в кімнаті ставало все гарячіше й гарячіше, і масло в мене під капелюхом почало топитися та й потекло по шиї й за вухами; коли ж один із сусідів сказав: «Як на мене, треба негайно йти до тієї халупи, причаїтися там і схопити їх, тільки-но вони на дійдуть», — то я мало не впав; на додачу ще й масло по текло у мене по лобі. Тітка Селлі, як побачила — аж побіліла, мов хустка, та як скрикне:

— О господи, що це з дитиною сталося! Напевно, запалення мозку. Он він уже з голови витікає!

Всі кинулися до мене, а вона зірвала з моєї голови капелюха, і з нього випав хліб та рештки масла; вона схопила мене, пригорнула та й каже:

— Ох, як же ти мене налякав! Яка ж я рада, що не скоїлося чогось гіршого! Відвернулася доля від нас — напасть за напастю! А як побачила я, що в тебе по лобі щось тече, ну, думаю, це вже край, він конає! Та й колір — ну чисто як мозок, коли… Господи, ну чого ж ти мені не сказав, чого до льоху лазив? Я б не турбувалася! А тепер забирайся спати, і щоб я тебе до ранку не бачила!

В одну мить я був уже нагорі, а в другу — спустився по громовідводу на землю й метнувся в темряві до комірчини. Я був такий схвильований, що й говорити не міг, а все ж одним духом випалив Томові, що треба скоріше тікати, не баритися й хвилини: в хаті повно люду, всі озброєні, з рушницями!..

Очі в нього заблищали, і він вигукнув:

— Та ну! Справді? Оце так-так! Ну, Геку, коли б можна було почати все знову, я зібрав би тут щонайменше чоловік із двісті! От якби можна було тропіки перегодити…

— Швидше! Не барись! — кажу я до нього. — Де Джім?

— Біля самого твого ліктя; простягни руку й доторкнешся. Він уже переодягнувся, і все готово. Зараз ми вислизнемо звідси й замекаємо.

Але саме в цю мить ми почули тупіт, — чоловіки підійшли до наших дверей, а тоді почали біля колодки длубатися; раптом один із них озвався:

— Казав же я, що прийдемо зарано. Вони ще не з'явилися, двері замкнені. Знаєте що: я замкну кількох із вас у халупі, ви посидьте в темряві, підстережіть їх та перестріляйте всіх, коли з'являться; а решта хай тут навкруг розташуються та хай. прислухаються, щоб ті розбишаки не напали на нас.

Кілька чоловік увійшли до халупи, але було зовсім темно, і вони нас не побачили, хоч мало не спіткнулися об нас, коли ми порачкували під ліжко. Ми встигли залізти у підкоп і швидко, але тихенько вилізли крізь нього; Том наказав, щоб Джім ліз перший, я за ним, а Том за мною. Ми опинилися в комірці й добре чули, як вони тупотять у дворі, зовсім поруч. Ми підкралися до дверей, але Том зупинив нас, і сам припав оком до шпари, проте було так темно, що він нічого не міг побачити; він прошепотів, що прислухатиметься і, тільки-но кроки віддаляться, штовхне нас ліктем, — тоді нехай Джім вибирається перший, а він сам знову вийде останній. Том приклав вухо до шпари й почав прислухатися — слухав, слухав, а кроки надворі ніяк не віддаляються. Нарешті він нас підштовхнув, і ми вислизнули з комірчини, пригнулися й, затамувавши віддих, почали нишком крастися до паркана — один за одним низкою, як індіанці. Добралися до паркана без перешкод, і ми з Джімом перелізли на той бік, а Том зачепився штаниною за сучок у верхній планиці; тут він почув чиїсь кроки, щосили шарпонув,