Харукі Муракамі - Хроніка заводного птаха
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я зітхнув. Та хіба я міг таке комусь сказати?
Поки я сидів бездумно, спершись ліктями, за столом, у моїй голові надзвичайно яскраво сплило голе тіло Крити Кано. Вона міцно спала на моєму ліжку, а я згадував сон, в якому я займався сексом з нею, що з’явилася в сукні Куміко. Я все ще виразно відчував дотик до її шкіри й вагу її тіла. А проте не міг чітко розділити, де закінчується дійсність і починається нереальність. Стіна між цими двома сферами починала поступово танути. Принаймні в моїй пам’яті реальне й нереальне, здавалось, співіснували поруч, майже однаково вагомі та яскраві.
Щоб вигнати з голови ці безладні сексуальні образи, мені довелося підійти до умивальника й сполоснути обличчя холодною водою. Потім я подивився на Криту. Вона, як і раніше, міцно спала, зсунувши ковдру до пояса. Видніла тільки її спина, що нагадала мені про спину Куміко в останній день. Тепер, коли я подумав про це, Крита своєю фігурою здалася мені навдивовижу схожою на Куміко. Раніше, коли вона відрізнялася зачіскою, манерою одягатися і макіяжем, я цього особливо не помічав. Вони обидві, здавалось, мали приблизно однакову вагу й однаковий зріст. Та й розмір одягу в них, видно, був приблизно той самий.
Прихопивши свою ковдру, я перейшов у вітальню, ліг на диван і розгорнув історичну книжку, яку приніс недавно з бібліотеки. Вона була про те, як до війни Японія управляла Маньчжурією і як воювала з Радянським Союзом під Номонханом. Після розповіді лейтенанта Мамії я зацікавився тодішніми подіями в Китаї і тому взяв у бібліотеці кілька книжок на цю тему. Та коли впродовж десяти хвилин пройшовся очима по докладних історичних описах, раптом відчув, що дрімаю. Поклавши книжку на підлогу, я заплющив очі, щоб дати їм трохи перепочити, але відразу поринув у сон, так і не погасивши світла.
Прокинувся я від шуму з кухні. Я пішов туди й побачив Криту, що готувала сніданок. На ній були біла майка й блакитні шорти — все з Куміко.
— Послухай, а де твій одяг? — спитав я, стоячи у дверях.
— Ой, вибачте! Ви спали, і я насмілилась узяти на час дещо з одягу вашої дружини. Це, звичайно, нахабство, та я не мала у що одягтися, — сказала Крита, повернувши голову до мене. Невідомо коли вона встигла напудритися і зачесатися під 60-ті роки. Бракувало тільки накладних вій.
— Особливо цим не переймайся. Та, власне, що сталося з твоїм одягом?
— Загубила, — просто відповіла вона.
— Загубила?
— Так, десь загубила.
Я зайшов у кухню і, спершись об стіл, спостерігав, як вона готує омлет — спритно розбила яйця, додала спецій і швидко все розмішала.
— Ти хочеш сказати, що прийшла сюди голою?
— Ага, — відповіла Крита так, ніби немає в цьому нічого дивного. — Зовсім голою. Ви ж самі знаєте. Адже накрили мене ковдрою.
— Справді, — промимрив я. — Та все-таки я хотів би знати, де і як ти загубила одяг та як добралася без нічого сюди.
— Сама не розумію, — відповіла Крита, струшуючи сковорідкою, щоб перемішати яйця.
— Сама не розумієш… — повторив я.
Крита розклала омлет на тарілках, додала вареної капусти брокколі. Підсмажила тости, поставила їх разом з кавою. Я добув масло, сіль і перець, і ми, немов молодята, сіли одне навпроти одного снідати.
Після того я раптом згадав про пляму. Крита, поглядаючи на мене, анітрохи не здивувалась і ні про що не запитувала. Я торкнувся плями — вона все ще була теплою.
— Окада-сан, не боляче?
— Зовсім ні.
Якийсь час Крита не спускала з мене очей.
— Начебто родимка.
— Мені також так здається, — сказав я. — Усе вагаюся: йти до лікаря чи ні.
— У мене таке враження, що лікар тут не зарадить.
— Можливо. Але ж не годиться залишати її в такому вигляді.
Тримаючи виделку в руці, Крита трохи задумалася.
— Я замість вас ходитиму продукти купувати або в якихось справах. Можете сидіти дома, якщо вам незручно виходити в місто.
— Дякую, звичайно. Але ж у тебе є свої справи, а я не можу тут вічно сидіти.
Крита знову трохи подумала й сказала:
— У такому разі, можливо, Мальта знає, що з плямою робити.
— Ти не могла б їй подзвонити?
— Мальта сама телефонує, а дзвінків ні від кого не приймає, — сказала Крита, хрумаючи брокколі.
— Але ж ти можеш з нею зв’язатися?
— Звісно. Ми ж сестри.
— Отже, можеш спитати в неї про пляму? Або попросити, щоб вона мені подзвонила?
— Вибачте, але я цього не можу зробити. Не можу в неї просити про когось. У нас таке правило.
Намазуючи маслом тост, я зітхнув.
— Виходить, якщо в мене до Мальти якась справа, то я маю чекати, поки вона сама зателефонує?
— Саме так, — кивнула Крита. — А якщо ваша пляма не болить і не свербить, то краще на якийсь час забути про неї. От я на такі речі не звертаю уваги. Тому і вам раджу не звертати. З людьми іноді таке буває.
— Невже?
Якийсь час ми мовчки жували сніданок. Я вже давно не їв у компанії, тож усе було смачним. Я сказав про це Криті, і мені здалося, що їй було приємно це почути.
— Та все-таки що сталося з твоїм одягом?
— Вам, мабуть, неприємно, що я без дозволу наділа речі вашої дружини? — стривожено запитала Крита.
— Та ні. Я не маю нічого проти, що ти це зробила. Усе одно Куміко їх залишила. І все-таки я не второпаю, де і як ти загубила свій одяг.
— Не тільки одяг, але також туфлі.
— То як же ти все це загубила?
— Не можу пригадати, — сказала Крита. — Знаю тільки, що прокинулась у вашій постелі зовсім голою. А що було до того — зовсім не пам’ятаю.
— Пам’ятаєш, що спускалася в колодязь? Після того, як я звідти вибрався.
— Це пам’ятаю. І ще — що там заснула. А що ж було потім — не пригадую.
— Тобто ти зовсім не пам’ятаєш, як вибралася з колодязя?
— Анітрохи. У моїй пам’яті посередині розрив. Ось такий, — і Крита розставила вказівні пальці обох рук сантиметрів на двадцять. Скільки часу це означало, я не здогадувався.
— А що сталося з драбиною, що висіла в колодязі? Також не пам’ятаєш? Адже вона пропала.
— Про драбину взагалі нічого не знаю. Не пам’ятаю навіть, вилізала по ній з колодязя чи ні.
— Можеш показати п’ятки? — запитав я, уважно розглядаючи чашку з кавою, яку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка заводного птаха», після закриття браузера.