Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

ні тобі, мерзотнику. Місце розбійникам — на шибениці. Місце работоргівцям…

Меч Дол-Шерта злетів, окресливши вістрям дугу. За мить голова Розвіяра, відділена від тулуба, мала покотитись по камінню, але вогнянка виявилася швидша. Її не обходив ні замок, ні Бран, ні жінка-маг із перснем на руці. Вона не помічала двох інших личинок. Для неї в усім світі існував один наказ: охороняти. І виконуючи його, вона кинулася між своїм паном і його ворогом.

Дол-Шерт завив. Його жага вижити була така сильна, що він устиг пробігти кілька кроків перше, ніж повалився на каміння, почорнілий, в обвугленому одязі. Меч, розпечений до червоного, ввіткнувся в щілину між камінням і зашипів, випалюючи мох.

Яска замружилась.

У руїнах стіни почулись дикі зойки — люди Дол-Шерта, які не втекли раніше, кинулись навтіки тепер. Але вогнянка повернулась, не переслідуючи нікого. Розвіяр сказав їй уголос:

— У табір. Охороняти Лукса.

Личинка злетіла несподівано високо, мов птах, і важко понеслась геть від замку.

Сотник Бран розкрив рота — і знову закрив. Розвіяр поглянув йому в очі:

— Тепер тут ти, я, твої вогнянки й жінка, яку я кохаю понад життя. Там — каравани з робітниками, деревиною, будівниками. Провізією. Зброєю. Там мій брат, якому загрожує небезпека, і п’ять десятків озброєних людей, які служать нічному барону. Скільки людей у замку?

— Двадцять, — відповів Бран, хоча не збирався спершу відповідати.

— Ти розумієш, хто перед тобою?

Минула довга хвилина. У галереї мовчали. Стіна замку йшла вгору — там, під самим небом, темніли луки й світліли різьблені, ажурні балкони з гніздами чиркунів, що ліпилися в тріщинах.

Бран похитнувся. Повільно опустився на одне коліно.

— Так, володарю.

* * *

— У мене родина у Фер, — сказав головний будівничий. — Пане… У мене родина у Фер. У мене родина.

Усе було скінчено. З людей Дол-Шерта вціліла ледве чи половина — зайнявши оборону в розколині, вони розтратили майже всі свої стріли, але Бран велів вогнянкам не чіпати їх. Повелівати личинками виявилось для сотника важкою, майже надсильною роботою. Він волів убивати ворогів у бою, чесною сталлю.

Зате вогнянка Розвіяра, маленька й миршава, будила в горлорізів жах.

Перемогу складно було назвати легкою — троє захисників замку загинули, чимало було поранено. Розгубившись, метались наймані робітники, ревіли запряжені рогачі, що вдалися в паніку, забачивши вогнянок. Худоба намагалася розбігтись, щоправда, рогачі пішли недалеко: важким неповоротким тварям трудно було просуватися каменистими стежками. Перекинулись дві хури, розсипалась деревина. Утрати могли б стати непоправними, якби Яска, слухаючись наказу Розвіяра, не взялася б заспокоювати скотину й ставити на місце людей.

Вона стояла навколішки, розхитуючись. Перстень горів у неї на пальці, і рогачі впадали в сон на ходу. Робітники безвільно забирались назад під вози. Хмари по всьому небу стягались до Яски, де-де з-під каменів виходили ляскуни й довірливо йшли до неї. Вона мотала головою, змахувала з лоба краплинки поту й витирала кров під носом, і знову бралася похитуватись, ніби глиняна лялька, а бій ішов своїм порядком, і люди Дол-Шерта вмирали слідом за очільником.

У розпал бою прибув рабський караван. Перше, що наказав Розвіяр караваннику, — розкувати рабів і вивести на поховальні роботи.

— Вони здаються, — сказав високий одноокий вартівник, захисник замку, і махнув рукавицею в бік розколини, де засіли вцілілі люди Дол-Шерта. — Ми приймемо їхнє здавання?

— Кривуля? — спитав Розвіяр.

Вартівник ковтнув:

— Так. Отак…

Розвіяр обійняв його. Давніше Кривуля, ще з двома очима, був вищий за нього майже на голову. Тепер вони зрівнялися ростом, і прізвисько вартівника дістало сумне підтвердження; Кривуля завагався, потім ніяково обійняв Розвіяра на відповідь:

— Так… що з ними робити?

— В’язати, — розпорядився Розвіяр. — Нам знадобляться раби в каменярнях. Дивись, щоб жоден не пішов!

Він залишив вартівників і Брана робити свою справу й підійшов до Яски. Поряд із нею вже стояв Лукс — похмурий, але неушкоджений.

— Дякую. — Розвіяр поклав руку Ясці на голову.

— Я зробила, що ти велів. З перснем легше.

— Луксе, наглянеш за нею?

Звіруїн кивнув, і Розвіяр пішов до будівників. Це були не бідні, шановані у Фер люди; старшому було близько сорока років. Блідий, лисуватий, він стояв біля воза, з останніх сил намагаючись зберігати самовладання.

— Усього лише перемінення наймача, — сказав йому Розвіяр. — Ви робитимете ту роботу, про яку домовлено, і дістанете винагороду. Звісно ж, у разі успіху.

— У мене родина у Фер, — сказав головний будівничий і ковтнув. — Як я можу служити вам… якщо ви повстали проти нічного барона?!

— А як ви можете не служити мені? — тихо спитав Розвіяр.

Головний будівничий шарпнув комір куртки, який і без того був розстебнутий, — будівничому не вистачало повітря.

— Постарайтесь утішитися, — сказав Розвіяр. — У Новка буде багато інших клопотів крім того, щоб мститися вашій родині.

* * *

— Накажи їм стрибнути в річку, сотнику.

Бран задихався й часто підносив руку до губів. Здавалося, його нудить.

— Навіщо? Ще два дні…

— Рогачі їх бояться й перевертають вози. Люди бояться й гублять волю. А якщо за ці два дні ти посковзнешся й стукнешся головою об камінь — тварюки вирвуться на свободу й не будуть коритись нікому.

Вогнянка Розвіяра першою полетіла до річки — вниз по схилу. Бран повагався кілька хвиль. Потім личинки, покірні йому, зірвалися з місця й кинулися слідом.

— Що ти тепер робитимеш… володарю?

— Пошли людей на перевал, Бране. Маленький загін із дуже надійних людей. Хай замкнуть долину: ніхто не має йти до Кипучки.

— Буде зроблено.

— У тебе є шпигуни у Фер?

Сотник ковтнув:

— Розвіяре… Звідки?!

— А дозорці на землі звіруїнів? Кривуля міг би послати дозорних…

— Послухай, вони сиділи тут, мов їздові щури в барабані, і все, чого хотіли, — втримати замок і лишитися серед живих! Вони голодували і бились… мої хлоп’ята, — у сотника змінився голос. — Я добре їх виховав… Радий був побачити… наостанок. Але їх надто мало, і трьох поховали сьогодні…

Він похитнувся. Розвіяр підтримав його під руку.

— Це відплата, — тихо сказав Бран. — Я досі їх бачу. Вони стоять на тому схилі й дивляться на мене. Вони…

У нього враз викривилось обличчя. Він втупився Розвіяру за плече з таким жахом, що той круто повернувся, хапаючись за меч.

Це був усього лише Лукс. Звіруїн нісся широкими стрибками, притискаючи до грудей дивний предмет, у якому Розвіяр не одразу, але впізнав клітку для поштових нетопирів.

— Розвіяре! Лист із Фер. Дол-Шерту!

Розвіяр підхопив сотника, готового впасти, блідого, наче крейдяна стіна:

— Це Лукс. Бране, це Лукс, це не мара!

Розвіяр сунув руку в клітку. Узяв у жменю нового самця, який подолав довгий шлях