Світлана Талан - Оголений нерв

— І правильно! У кожного з нас є свій скелет у шафі! Скажете, що ні? — Ніна оглянула присутніх, ніхто їй не відповів. — Розкажіть мені, що тут у вас відбувається? Я, звичайно, слідкую за новинами, але хотілося б почути від вас.

— Усі новини добре знає Настя, — сказав Валерій, наливаючи горілку, — нехай вона тобі розкаже.

То була чергова шпилька на адресу Насті, але вона вдала, що репліка чоловіка її не обходить, і коротко розповіла про терористів, сепаратистів та їхні безчинства.

— Щодня відбирають машини, — розповіла Настя. — Напевно, ти помітила, що на дорогах або автівки з чужими прапорами, або старі вітчизняні, бо всі іномарки власники поховали хто куди зміг. Але завжди є «добренькі» сусіди, які лижуть халяви загарбникам та доносять на своїх знайомих. Непоодинокі випадки, коли по наводці приходять вночі зі зброєю і забирають транспорт. Відібрали навіть кілька новеньких рейсових автобусів, в одному із автосалонів лишилися нові легковики, які не встигли вивезти, то й там забрали все.

— А міліція що? — поцікавилася Ніна.

— Лише щодня звітує про кількість вкрадених машин, а самі нічого не роблять, — розповідала Настя, не в силі стримати хвилювання. — На днях чула в тролейбусі розповідь старої жінки, яку ввечері пограбували, ще й вдарили по голові. За її словами, вона дві години з домашнього телефону марно намагалася додзвонитися на 102, там ніхто не взяв слухавку, а ось патрулювати місто разом із бандитами — будь ласка!

— Мамо, може змінимо тему розмови? — втрутилася донька.

— Ніна попросила мене розказати, що я й роблю, — відповіла Настя. — Автозаправки, окрім однієї на два міста, також усі зачинені, бо позабирали. Бензовози з пальним забирають ще по дорозі до міста, тож не всі сюди доходять. Якщо так буде продовжуватися, то незабаром будуть усі ходити пішки.

— Мені здається, що ти згущуєш фарби, — сказала Ніна сестрі.

— А мама у нас взагалі все перебільшує, — додала Іванна.

— Дякую, все було смачно, — підвівся чоловік. — Дівчата, з вами весело, але я згадав, що мене просив зайти Вадим, йому потрібна моя допомога.

— Передавай йому від мене вітання! — попросила Ніна.

Настя розповіла сестрі про ті розбої, які творять у місті «захисники», і їй здалося, що сестра не зовсім їй вірить. Іванна почула, як запікала пральна машинка, сповістивши про кінець роботи, і пішла складати випрану білизну у велику поліпропіленову сумку.

— Доню, давай просушимо у нас на балконах і потім забереш уже суху, — запропонувала Настя, заглянувши до ванної кімнати. Їй здалося, що дівчина у валізі швидко прикрила банним рушником камуфляжний одяг. Хотіла спитати про нього в доньки, але її покликала сестра.

— Я піду, — сказала Іванна матері, — вдома все просушу.

Донька пішла, залишивши матір у роздумах: чи то справді був камуфляж, чи їй здалося? Раніше такого забарвлення одяг носили мисливці, вдягали чоловіки на дачах, а ще більше його полюбляли за практичність рибалки. Останнім часом вони всі як один відмовилися від камуфляжного одягу, щоб, бува, не спіймати кулю снайпера з одного чи іншого боку. Плямисте забарвлення стало кольором військових і перестало існувати для цивільних.

— Я помила посуд, — сказала Ніна, і її голос вирвав Настю із роздумів.

— Дякую.

І раптом вибухи, десь недалеко, напевно, у місті. Сестри побігли на балкон. Настя прислухалася. Працювали міномети, гранатомети, і добре було чути автоматні черги.

— Десь у старих районах, — стривожено сказала Настя.

Вона зателефонувала Іванні — та була вже вдома. Геннадій заспокоїв, що він зовсім поруч, у Льоні вдома. Валерій уже був у Вадима, тож Настя усіх попрохала відійти від вікон. Вона набрала номер свого колеги, який мешкав на околиці міста.

— Не знаєш, що відбувається? — запитала його.

— Стріляють десь поруч, — почула переляканий голос чоловіка, — десь у нашому будинку повибивало скло. Тут таке коїться! Ми не встигли навіть добігти до гаража у дворі, щоб сховатися в погребі.

— О, Господи! То де ви зараз?

— Лежимо з дружиною в коридорі, подалі від вікон, і не знаємо, що з нами буде.

— Усе буде добре, — заспокоїла Настя, — тримайтеся. Як усе стихне, дайте мені знати, як ви там.

Вибух за вибухом знову покотилися містом. Пролетів на великій швидкості автобус із озброєними бойовиками, за ними — «нива» з відкритим верхом, на ній встановлений міномет, поруч — чоловік у касці.

— Невже наші зайшли з тилу? — осяяла Настю здогадка.

— З чого ти радієш? — спитала Ніна. — Невже ти віриш, що нам буде краще жити при укропах? Вони ж нас з тобою за російську мову перших постріляють.

— Не мели дурниць, — сказала Настя.

— Ти сама не знаєш, як ти помиляєшся.

— Розповіси мені про фосфорні бомби? Чи ще новіша є жахачка? — сказала Настя, вслухаючись. Гучні вибухи час від часу змінювали автоматні черги.

— Ненавиджу Україну! — промовила Ніна.

Настя завмерла від несподіванки.

— Як… Як ти можеш?! Ти тут виросла, ходила в українську школу…

— Їла хліб, і Україна дала мені освіту, роботу і так далі, — перебила її сестра. — Що мені дала твоя Україна? Одні злидні — скільки не працюй. Скажи мені, що ти бачила у своєму житті, окрім роботи? Де ти була? Що ви надбали за життя? Квартири для дітей? Де вони? Живете все життя, як оселедці в бочці, а просвіту нема. Ось Росія — могутня держава! — промовила із захопленням. — Ось там життя, а не існування!

— Ти так кажеш про державу, яка відібрала в тебе три роки життя?!

— Я вже казала, що натрапила на погану людину, але я ні про що не жалкую.

— А про роки полону?

— Вони мене багато чого навчили. Так я розрахувалася за свою помилку, але Росія в цьому не винна. Якби ти знала, як приємно було йти Москвою і знати, що он той будинок я ремонтувала, у тому приміщенні клала плитку. Настю, Москва — неймовірне місто! Воно мені влаштувало випробування, але й навчило життя. За такі копійки, як ви тут отримуєте, там ніхто й не плюне! Ти знаєш, скільки там можна заробити?

— Що ти заробила? — не втрималася Настя.

— У мене ще все попереду! — емоційно промовила