Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

виявилась не єдиною, хто вирішив перейти до діла. Дух на ім’я Езекієль помітно зблід. Його вогненна корона та осяйні щупальця потьмяніли й потяглися до Локвуда, а той підняв рушницю й вистрілив. Блискавка влучила привидові просто в груди, пробивши в них здорову діру. Езекієль дико завив і відлетів аж до письмового стола. Щупальця, що тяглися до Маріси, зненацька стали зовсім тонкі. Сама ж Маріса застогнала, наче від болю, й побігла до свого примарного спільника, розчавлюючи підборами скляні друзки.

Локвуд підійшов до мене, нахилився й торкнувся пальцями моєї рани, не випускаючи при цьому з рук рапіри:

— Ти поранена, Люсі.

— Дурниці. Зовсім легко.

— Кіпс теж так казав...

— Кіпс? Що з ним?

— Ми відвезли його до лікарні. Що з ним зараз, Люсі, я не знаю... Щоправда, поки лікарі оглядали його, він, як завжди, бурчав і сипав своїми похмурими дотепами. Тож гадаю, що з ним буде все гаразд... — він помітив дві постаті в кутку кімнати. — Ось де вони... Ти щось хочеш сказати мені просто зараз?

— Кілька дрібниць. Привид може пересувати речі в повітрі, як Полтерґейст, а його Джерело — браслет на руці Маріси. Її дух панує в тілі Пенелопи, а давній труп самої Маріси зберігається тут у шафі й навіщось потрібен їй. Це поки що все.

— Чудовий звіт. Зачекай мене тут! — усміхнувся мені Локвуд. — Тільки не лізь у бійку! Я мусив тобі сказати це, хоча знаю, що ти завжди зневажаєш мої накази.

Я усміхнулась у відповідь:

— Боюся, що з цим уже нічого не вдієш... Стережись Езекієля.

— Нічого, в мене є рушниця. Я кращий стрілець, ніж Джордж. Він там, унизу, мало голову Барнсові не відстрелив.

— Барнсові? То Барнс тут?!

— Тут. І Фло теж. Вона й привела сюди інспектора. Гаразд, розкажу тобі про все потім.

Локвуд трохи відсунувся вбік і вистрілив з рушниці, змусивши Марісу зойкнути й заховатись за великий горщик із рослиною. Гілля рослини спалахнуло вогнем, а килим закурився димом. Езекієль тим часом порався зі своєю раною, з’єднуючи частини розірваної плазми. Він здійняв примарний вітер, спрямувавши його на нас із Локвудом. Повітряна хвиля виявилась менш потужною за дві попередні, проте все-таки відчутною. Локвуд якимось чином примудрився встояти на ногах. Він підняв рушницю й знову вистрілив.

Посеред кімнати я побачила свою рапіру. Я вже хотіла була підібрати її, аж тут уздріла склянку з привидом, що лежала на підлозі. Судячи з гримаси, череп неабияк сердився.

— Виходить, я тобі вже не потрібен? — буркнув він. — Авжеж, тепер з тобою твій любий Локвуд! Він дуже вчасно завітав, до речі Тепер у нього все буде, як завжди, під контролем.

— Начебто... — я підняла склянку й понесла її до найближчого столика.

— Ну, звісно, навіщо тобі такий смердюх, як я! Іди мерщій за своїм дорогеньким Локвудом!

— Піду, тільки трохи згодом, — примарний вітер поскидав зі столика всі часописи. На ньому стояла лише невеличка статуетка — пірамідка з круглих камінців, що скидалась на купку кінського посліду. Я поставила склянку на столик, поклала її набік і взяла статуетку.

Привид, що саме корчив гримаси за склом, на мить зупинився й недовірливо запитав:

— А це навіщо? Затопити в лоба Марісі?

Я підняла статуетку над головою.

— Цікава думка — вибити старій відьмі мозок цією купкою скам'янілого кінського...

Зненацька привид замовк. Його обличчя застигло.

Заплющивши очі, я щосили вдарила кам’яною пірамідкою по склянці. Пролунав тріск, щось засичало, як прохромлена шина, й засмерділо. Я знову підняла статуетку, вдарила по склу ще раз, а тоді почула:

— Агов! Обережно! Так ти мій череп розтрощиш!

Голос лунав не в моїх вухах, як раніше, а поруч. Я розплющила очі й побачила стрункого худорлявого юнака з розкуйовдженим волоссям, що стояв біля мене. Поглянувши на столик, я помітила, що стінка склянки в одному місці тріснула, й звідти сочиться блідо-зелений туман. Він здіймався тоненькими струменями, які пливли до юнака й проникали всередину його постаті.

З розбитої склянки на мене дивився старий бурий череп, пригвинчений до її денця.

— Ось, — мовила я, жбурляючи статуетку геть. — Ти вільний.

Привид поглянув на мене:

— Ти справді зробила це... Зробила! Хоч тобі це більше й не потрібно...

— Так. А тепер пробач, я трохи заклопотана...

Локвуд тим часом знову вистрілив в Езекієля, однак осяйний дух цього разу ухилився від блискавки, рвучко вигнувши своє примарне тіло вбік. Здавалось, що він напрочуд швидко відновлює свої сили. Потьмянілі щупальця тяглись до Локвуда, який старанно рубав їх своїм клинком. А от Маріси видно не було, тож я побігла по свою рапіру.

— Ти знаєш, Люсі, що ти тільки-но зробила? — гукав мені навздогін череп. — Ти визволила мене! Тепер я вільний! Ніхто й ніщо не зупинить мене! Захочу — зараз тебе вб'ю, захочу — Локвуда. Це для мене дурниця...

— Авжеж, дурниця! — зіпнула я, не озираючись.

Не звертаючи жодної уваги на череп, я взяла з підлоги свою рапіру. Локвуд бився далі, спритно відтинаючи промені привида. Я підбігла й теж відрубала кілька цих бридких щупалець. Цівка рушниці курилась чорним димком.

— Батарея майже закінчилась, — мовив він. — Я витратив її ще внизу, коли вгамовував Різника. До речі, Люсі, пора нам уже закінчувати з цим Езекієлем. Може, спробуєш забрати в Маріси його Джерело?

— Жодних проблем, — похмуро всміхнулась я й вирушила шукати жінку, обминувши при цьому якнайдалі розлюченого духа, що вимахував своїми щупальцями в повітрі. Врешті я побачила, як Маріса вилазить рачки з-за свого величезного письмового стола. Там у неї, напевно, була потаємна шухляда, бо коли вона підхопилась, у її руці блиснула рапіра.

Далі Маріса Фіттес скинула свої черевики на високих підборах і обернулась до мене. Її гарне обличчя дивним чином змінилось: випнулись вилиці й підборіддя, ніс загострився й став кривим. Дух старої Маріси виступив з тіла Пенелопи.

Я ступила назустріч їй, тамуючи біль у боці.

— Послухайте-но, Марісо, — мовила я. — Я хочу дещо сказати вам. Зовсім забула про це. Пам’ятаєте свого старого лікаря, того самого, якого поховали замість себе в своєму мавзолеї? Його, здається, звали Нейл Кларк... Ми нещодавно бачились із його духом. Він питав про вас. І навіть не просто питав, — виправилась я. — Він дуже хотів з вами побачитись.

На мить обличчя жінки,