Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

— Вони вже поруч! — заверещала Тереза. — Треба щось робити!..

— Проведи їх, — Ньют майже пошепки скомандував Мінхо. — Проклади клятий шлях Томмі й дівці! Вперед!

Мінхо відповів одним коротким кивком — обличчя його прибрало виразу непохитної рішучості — і розвернувся до глейдерів.

— Рушаймо до Стрімчака! Вклинюємося в самісінький центр зграї і відтісняємо гадів до мурів! Наша задача — забезпечити Томасові й Терезі прохід до гріверової нори!

Томас подивився туди, звідки наближалися чудовиська, — тепер їх розділяло всього кілька футів, — і міцно стиснув свою жалюгідну подобу списа.

«Ми повинні триматися одне одного, — послав він думку Терезі. — Нехай хлопці б’ються, а наше завдання — дістатися нори».

Він почувався боягузом, та водночас розумів, що товариші загинуть марно, коли вони з Терезою не введуть код, що відкриє дорогу до Творців.

«Атож, — відповіла дівчина. — Тримаймося разом».

— Готуйсь! — прогуркотів просто над Томасовим вухом Мінхо, однією рукою здіймаючи вгору обмотану колючим дротом дрючину, а другою — довгий сріблястий ніж. Він націлив ніж на зграю гріверів, і на блискучому клинку віддзеркалилися їхні туші. — Вперед!

Не чекаючи відповіді, наглядач кинувся в атаку. За ним, не відстаючи ні на крок, Ньют, а слідом у кривавий бій з криком кинулися й інші глейдери — згуртованим озброєним загоном. Томас учепився Терезі в руку. Вони й далі стояли на місці, пропускаючи загін вперед, відчуваючи запах поту, запах страху, і вичікуючи нагоди блискавично стрибнути в нору.

Саме тієї миті, коли в повітрі пролунав гуркіт — жахлива какофонія з людських криків, реву моторів чудовиськ і бряцання дерев’яних знарядь об сталеві кліщі, яка свідчила про те, що перші підлітки врізалися в зграю гріверів, — повз Томаса пробіг Чак. Томас різким рухом руки схопив того за плече.

Чак сіпнувся назад і поглянув на Томаса. В очах хлопчика читався такий лютий страх, що в Томаса мало не розірвалося серце. І саме цієї миті він прийняв рішення.

— Чаку, ти підеш з нами з Терезою, — промовив він з притиском, аж годі було заперечувати.

Чак швидко подивився на битву, що розгорнулася попереду.

— Але… — затнувся він.

Томас розумів, що Чак відчув неймовірне полегшення, хоч і соромився в цьому зізнатися. Він спробував зберегти хлопчикову гідність, тому додав:

— Нам знадобиться твоя допомога біля гріверової нори — на той раз, якщо там виявиться одна з цих гадин.

Чак швидко кивнув — занадто швидко. У Томаса знову стислося серце. Бажання повернути Чака додому цілим і неушкодженим охопило його дужче, ніж досі.

— Чудово, — сказав він. — Хапай Терезу за другу руку — і вперед.

Чак, силкуючись зовні зберігати спокій, вчинив, як йому сказали. Томас зауважив, що, чи не вперше в житті, хлопчик не промовив жодного слова.

«Вдалося пробити прохід!» — вигукнула Тереза в його голові, та так пронизливо, аж болем прошило. Вона вказувала вперед, на вузький коридор у центрі. Глейдери відчайдушно билися, намагаючись відтіснити гріверів до мурів.

— Вперед! — крикнув Томас. Він помчав, тягнучи за собою Терезу і Чака. Виставивши поперед себе ножі та списи, вони щодуху рвонули лунким від криків коридором у самісіньку гущавину кривавої битви. До Стрімчака.

А довкруж розігралася справжня січа. Глейдери билися на самому адреналіні. Людські крики, брязкіт металу, ревисько моторів, протяжне підвивання гріверів, дзижчання пилок, клацання клішень і благання про допомогу — всі ці звуки оглушливо відлунювали від стін, зливаючись у страшну какофонію. Все змішалося — закривавлені людські тіла, сірі туші чудовиськ, блиск криці. Томас намагався не глипати по боках, а дивитися лише вперед — у вузький прохід, пробитий глейдерами.

На бігу Томас знову і знову повторював про себе слова коду — ЛІТ, МОР, КРОВ, СМЕРТЬ, ВКЛЯК, ТИЦЬ. Залишалося подолати всього кількадесят футів.

«Мене щось полоснуло по руці!» — скрикнула Тереза. Ледве вона це подумала, як Томас одразу ж відчув, як йому в ногу увігналося щось гостре. Він навіть не озирнувся, щоб дати відсіч. Його охопили сумніви в успіхові їхньої затії; немов каламутний вир, вони засмоктували свідомість, ослаблювали волю, тягнули на дно, змушуючи відмовитися від боротьби. Та він переборов себе і далі рухався до мети.

Попереду, десь за двадцять футів од них, показався Стрімчак, за яким зяяло порожнечею темно-сіре небо. Тягнучи за собою друзів, хлопець кинувся вперед.

Обабіч вирував бій, але Томас змусив себе не озиратися і не звертати уваги на зойки про допомогу. Раптом просто попереду виріс грівер. У кліщах він утримував якогось хлопця — Томас не розгледів його обличчя, — і той, намагаючись вивільнитися, яро штрикав ножем грубу, як у кита, шкуру чудовиська. Томас, не зупиняючись, відскочив ліворуч і знову помчав уперед. Ледве минувши грівера, він почув у себе за спиною несамовитий крик, що міг означати лише одне: глейдер зазнав поразки і загинув. Ще якийсь час крик не вщухав, розтинаючи повітря і заглушаючи галас битви, а потім його урвала смерть. На саму думку, що той бідолаха міг бути кимсь добре знайомим, у Томаса стислося серце.

«Не зупиняйся!» — крикнула Тереза.

— Та знаю! — загорлав у відповідь Томас, цього разу вголос.

Хтось промчав повз нього, відпихнувши вбік. Праворуч, обертаючи дисками пилок, наближався грівер, і глейдер, який відштовхнув Томаса, атакував монстра двома довгими піками, відвертаючи увагу на себе. Пролунав дзвін і брязкіт металу, і між людиною і монстром зав'язалася жорстока битва. Віддаляючись, Томас чув, як глейдер повторює йому вслід ті самі слова. Щось про захист. Це кричав Мінхо, і в голосі його чувся розпач і втома.

Томас нісся щодуху.

«Один мало Чака не зачепив!» — верескнула Тереза оглушливою луною у Томаса в голові.

Гріверів тільки додавалося, але глейдери квапилися на допомогу. Вінстон, який підібрав лук і сагайдак Альбі, запекло пускав рої сріблястих стріл у почвар, правда, більше мимо. З Томасом порівнялися незнайомі глейдери. Вони на ходу відбивалися від простягнутих до них металевих кінцівок своїми жалюгідними палицями, застрибували на чудовиськ і атакували. Галас