Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

24

А тим часом король Філіпп аж кипів від лютої злоби. Його гризло хворобливе честолюбство, і він просив Бога допомогти йому завоювати Англію, підкорити Францію, захопити Мілан, Геную, Венецію, стати владарем на морі і таким чином запанувати над усією Європою.

Та навіть мріючи про такий тріумф, він не усміхався.

Йому завжди було холодно. Його не гріло ні вино, ні вогонь у каміні, де завжди горіло запашне дерево. Він сидів у залі серед такої купи листів, що не влізли б і в сто бочок, і все писав, писав і мріяв про панування над цілим світом, як це було за римських імператорів. Його аж душила злісна заздрість до свого сина дона Карлоса, відколи той забажав поїхати в Нідерланди і замінити герцога Альбу, напевне, щоб стати там королем, — так він думав. І, дивлячись на сина, потворного, гидкого, несамовитого й злого, він проймався до нього ще більшою ненавистю. Але він нікому не казав про це.

Ті, хто служив королю Філіппу та його синові дону Карлосу, не знали, кого з них більше боятися: сина, нестримного, хижого, що запускав пазури у своїх слуг, чи боягузливого, підступного батька, що чинив убивства руками інших і, наче гієна, був ласий до трупів.

Слуги з жахом дивилися, як вони підкрадаються один до одного, і казали, що в Ескоріалі невдовзі буде покійник.

І таки справді, невдовзі вони довідалися, що дон Карлос ув’язнений[190] за підозрою в державній зраді. Стало також відомо, що чорна жура гризе його душу, що він поранив собі лице об тюремні ґрати, коли хотів вирватись на волю, і що його мати, королева Ізабелла Французька[191], плаче день і ніч гіркими сльозами.

Але король Філіпп не плакав.

Пройшла чутка, що донові Карлосу дали нестиглих фіг і він другого дня помер — заснув і не прокинувся. Лікарі сказали, що, тільки-но він скуштував фіг, серце його перестало битися і всі життєві функції припинились. Він не міг ні плювати, ні блювати, ні вивергати що-небудь із себе. Живіт у нього роздувся, і він помер.

Король Філіпп вистояв месу за упокій дона Карлоса і звелів поховати його в каплиці королівського палацу й покласти надгробну плиту, але він не плакав.

А слуги склали принцові глузливу епітафію:

Тут спочиває той, хто, наївшись зелених фіг,

Не хворіючи, назавжди в могилу ліг.

A qui jaze qui en para desit verdad,

Mario s’in infirmidad.

А король Філіпп хтиво позирав на принцесу Еболі[192], заміжню жінку. Він просив у неї кохання, і вона віддалася йому.

Королева Ізабелла Французька, про яку казали, ніби вона намовляла дона Карлоса домагатися Нідерландів, схудла і геть змарніла. Волосся нараз цілими пасмами стало лізти з голови, нігті на руках і ногах у неї повідпадали, вона часто блювала і, нарешті, вмерла.

Але Філіпп не плакав.

У принца Еболі волосся також повилазило. Він сумував і часто плакав. Потім у нього також повідпадали нігті на руках і ногах.

А коли він помер, король звелів поховати його.

Він потішив удову в її журі, але сам не плакав.

25

У ці весняні дні кілька жінок і дівчат міста Дамме прийшли до Неле й запитали її, чи не хоче вона стати «травневою нареченою», тобто сховатися в кущах з тим женихом, якого їй знайдуть, бо, казали жінки не без заздрощів, нема такого юнака в Дамме, та й у всій околиці, який не схотів би стати її женихом, така вона гарна, розумна, свіжа, хоч усе це, звичайно, дарунок чарівниці.

— Голубоньки мої, — відповіла Неле, — передайте хлопцям, які хотіли б мене посватати: серце Неле не тут, воно з тим, хто поневіряєтся в мандрах заради звільнення рідного краю. А що я свіжа, як ви кажете, то це не дарунок чарівниці, а просто в мене добре здоров’я.

Проте кумасі сказали:

— А все-таки з Катліною справа нечиста.

— Не вірте злим наклепам, — відповіла Неле, — Катліна зовсім не чарівниця. Судді палили їй клоччя на голові, і Господь вразив її безумством.

Катліна, що сиділа, скоцюрбившись, у кутку, затрясла головою й забурмотіла:

— Заберіть вогонь! Мій любий Ганс вернеться.

Жінки спитали, хто такий Ганс, і Неле відповіла:

— Це Клаасів син, мій молочний брат. Відколи Бог наслав на неї кару, їй усе здається, що вона його втратила.

І жалісливі жінки дали Катліні грошей, хто скільки міг. А вона, показуючи новенькі монетки комусь невидимому, говорила:

— Я багата — ось скільки в мене блискучого срібла. Приходь, Гансе, мій любий, я заплачу тобі за кохання.

А коли жінки пішли, Неле плакала, зоставшись на самоті у своїй халупі. Вона думала про Уленшпігеля, що мандрував десь далеко по країні, а вона не могла бути з ним, і про Катліну, яка все скімлила: «Заберіть вогонь!» — і раз у раз притискала обидві руки до грудей, ніби тим показуючи, що в неї і в голові, і у всьому тілі палає вогонь божевілля.

А тим часом травневий жених з нареченою ховався в кущах.

І хлопець або дівчина, що знаходили когось із них, ставали королем або королевою свята.

Неле почула радісні поклики хлопців і дівчат, коли травневу наречену знайшли у байраці, в високій траві.

І вона знову заплакала, згадавши ту щасливу пору, коли наречену шукала вона з Уленшпігелем, своїм коханим.

26

А тим часом Уленшпігель і Ламме трюхикали верхи на своїх осликах, поспускавши ноги.

— Ну так ось, слухай, Ламме, — озвався до нього Уленшпігель, — нідерландське дворянство, із заздрості до Сванського, зрадило конфедерацію, зрадило священний союз, цю славетну угоду, підписану заради порятунку вітчизни. Егмонт і Горн також зрадили, хоч і нічого на цьому не виграли. Бредероде вмер, от і залишився в цій війні бідолашний народ Фландрії та Брабанту сам-самісінький, і тепер чекає він на чесних вождів, які повели б його вперед. Крім того, сину мій, маємо ще Зеландські острови та Північну Голландію, якою править принц[193], а далі, на морі, Східну Фрісландію і Емден — там владарює граф Едзар.

— Ох, — зітхнув Ламме, — я вже добре бачу, що ми ходимо між вогнищем, колесом і мотузкою, вмираємо з голоду, знемагаємо від спраги без надії на відпочинок.

— Це ж тільки початок, — сказав Уленшпігель. — Подумай і про те, яку це дає нам утіху: ми вбиваємо наших ворогів, знущаємося з них, капшуки наші повні флоринів, а м’яса, вина, пива, горілки маємо досхочу. Та чого ж