Мішель Монтень - Проби

де не мав собі рівних, бо підготовка до цього перебою геть-то різнилася од військового вишколу, єдиного, що його мали відбувати достойні люди. Мені так само видається, що та спритність, яку виробляють у тіла, ті випади і паради, до яких привчають молодь у модній школі, не тільки геть-то даремні, а й навіть шкідливі для лицарської практики в полі. Тим-то у нашу добу в бою послуговуються зовсім іншою зброєю — відповідного призначення. Так, скажімо, вважається недоречним, щоб шляхтич, викликаний на герць на шпадах та кинджалах, приходив у повній лицарії. Гідне уваги, що платонівський Лахес, трактуючи про військовий вишкіл, подібний до нашого, заявляє, що ніколи не бачив, аби з такої школи вийшов якийсь великий капітан чи бодай знавець військової справи. Те саме підтверджує і наш досвід; зрештою можна сказати, що вправність наших військовиків дуже приблизно пов'язана з військовим вишколом. Платон у своїй республіці забороняє навчати дітей боїв навкулачки, що їх запровадили Амік та Еней, а також інші перебої, введені Антеєм та Керкіоном, бо їхня мета не в тім, аби вдосконалювати військовий вишкіл чи сприяти йому. Але я бачу, що збився на манівці.

Цезар Маврикій[146] — сновидіння та інші віщування попередили його, що він поляже від руки невідомого доти жолдака Фоки, — спитав свого зятя Філіппа, хто той Фока, яка його вдача, норови та людські риси. І коли Філіпп, перераховуючи його риси, сказав, що той нікчема і страхополох, Маврикій одразу збагнув, що Фока легко може бути вбивцею і звіром. Чому тирани такі кровожерні? Чи не тому, що вони дбають про свою безпеку? Чи не тому, що їхня нікчемна душиця вбачає найкращий засіб позбутися небезпеки в тім, аби вигубити всіх, уключно з жінками, хто лише здатен постати проти них, хто може завдати їм бодай найменшої шкоди?

Він нищить все, бо усього боїться.

Клавдіан, Проти Ентропія, І, 162

Перші звірства чиняться з власного почину; звідси — острах справедливої помсти, яка тягне за собою пасмо нових звірств з метою побивати одні лиходійства іншими. Філіпп, цар македонський, який мав стільки рахунків з римським народом, наляканий тим, що вчинені за його розказом убивства жахали й обурювали всіх, і не знаючи, як убезпечитись від такої многості скривджених у різні часи родин, ухвалив таку остаточну постанову: хапати всіх дітей замордованих за його велінням і день у день страчувати їх по черзі, аби таким робом домогтися спокою.

Добре насіння сходить скрізь, хоч би де його не посіяли. Я завше більше дбаю про те, щоб мої думки мали вагу та користь, ніж про послідовність і стрункість їхнього викладу, тим-то не побоюся вмістити тут, хай і трохи на узбіччі, одну прегарну історію.

Поміж Філіппових стратенців був Геродик, тесалійський князь; слідом за ним Філіпп убив ще й двох його зятів, з яких кожен зоставив по собі малолітнього синка. Вдів страчених звали Теоксена і Архо. Теоксена ні за що не хотіла одружитися вдруге, хоча багато хто домагався її руки. Архо пошлюбила Поріса, першого лицаря серед енійців, і нажила з ним багато дітей, які залишилися по її смерті недолітками. Теоксена, охоплена материнським милосердям щодо сестринців, пошлюбила Поріса, аби мати дітей під своєю рукою й охороною. Та ось настає день, коли було оголошено царський едикт. Мужня Теоксена, боячись жорстокості Філіппа та злостивості його шептунів, здатних учинити юним і гарненьким діткам будь-яку кривду, наважилася заявити, що вона краще уб'є їх власноруч, ніж віддасть катам. Поріс, уражений цим закляттям, пообіцяв сховати їх і відвезти до Атен, аби передати під опіку відданих друзів. І ось, скориставшись зі щорічного свята, яке вряджалося в Еносі на честь Енея, вони пускаються в дорогу. Цілий день вони брали участь ув обрядах та прилюдній учті, а вночі сіли на приготоване суденце, аби морем дістатися рятівного берега. Вітер віяв супротивний; другого дня, прибившись до суходолу, звідки відплили, вони збудили підозру портової варти. Коли їх от-от уже мали злапати, а Поріс закликав моряків налягти на весла, щоб утекти, Теоксена, палаючи любов'ю до дітей і жадобою помсти, вернулася думкою до першого свого наміру і звеліла дістати зброю та трутизну. Потім, показавши те все дітям, промовила: «Осьдечки, діточки мої, смерть, єдиний засіб захистити вас і зберегти вам волю, смерть, що стане для богів підставою для святого гніву. Ці голі мечі, ці повні пугари відкривають вам до неї путь: мужайтесь! А ти, мій сину, найдоросліший з усіх, хапай цього меча, аби вмерти по-мужчинському!» Діти, маючи з одного боку таку безстрашну порадницю, а з другого ворога на карку, кинулися на вістря, що стриміли найближче, і їх, напівмертвих, скинуто в море. Теоксена, горда тим, що так по-геройському врятувала всіх своїх діток, палко обняла мужа. «Ходімо, — промовила вона, — за діточками і втішмося спільним із ними гробовцем». І, взявшись за руки, обоє кинулися за борт, отож суденце було привели до берега порожнє.

Тирани, аби вбити одразу двох зайців, і стратити жертву, і зігнати свою лють, беруться на всякі способи, щоб розтягти муку. Вони прагнуть загибелі своїх ворогів, але не хочуть їхньої швидкої смерті; їм залежить на тому, щоб не змарнувати нагоди месницького смакування. І тут вони мають великі клопоти: якщо нестерпні катуші — короткі, якщо ж вони триваліші, то не такі болісні, як би їм хотілося; звідси оті вигадливі знаряддя тортур. Ми бачимо тисячі таких прикладів у старожитності; і я не знаю, чи ми самі, того не відаючи, не заховуємо в собі слідів цього варварства.

Усе, що поза межами звичної смерті, видається мені чистісінькою жорстокістю; наше праводавство не може сподіватися, що того, кого загроза колоди чи шибениці не відверне від лиходійства, стримає сама думка про повільний вогонь, скрипиці чи колесо. Натомість я не певен, чи не доведемо ми цим шляхом стратенців до цілковитої розпуки. Справді, в якому стані може бути душа того, хто двадцять чотири години чекає на смерть, або того, кого четвертують чи за давнім звичаєм розіпнуть на хресті? Йосиф розповідає, що під час римських воєн у Юдеї, проїжджаючи повз місце, де три дні тому розіп'ято жидів, він узнав трьох своїх приятелів і добився, щоб їх зняли з хреста: двоє з них, свідчить він, сконали, третій вижив.

Халкондил[147], муж, гідний довіри, у щоденнику подій свого часу у поблизьких місцях, описує страхолюдну кару, яку часто застосовував султан Мехмед: тобто людей розполовинювали в ділянці діафрагми одним ударом турецького ятагана. Отож