Такехіко Фукунага - Острів Смерті

робочих кабінетах видавництва, а якщо ні, то вели до найближчої кав'ярні. Канае навмисне вибрав якнайдальшу, бо побоювався натрапити на знайомих редакторів. Ним керував дивний егоїзм: хай краще вважають його за прогульника, ніж мають бачити Аяко. Якщо дівчина-вахтер склеїла таку міну, то що скажуть інші, злі на язик, коли він з нею потрапить їм на очі?

На дзвінок з вахтерської кабіни трубку підняла Коїма, а коли Канае зірвався з місця й поспішив до телефону, вона ж з особливим притиском на останньому слові поглузувала: „От тобі й маєш! ..” На запитання сусіда Куїми відповіла: „Ісікі-кун просто так не спішить”. Ці слова наздогнали Канае тоді, коли він широкими кроками прямував до дверей. Вже на сходах йому стало вкрай незручно — так наче раптом його обличчя залило фарбою.

А от зараз, сидячи за столиком у кав'ярні віч-на-віч з Аяко, він уже не переживав з цього приводу, бо появу рум’янцю міг пояснити швидкою ходою або холодним надвечірнім вітром. Взагалі Канае мав звичку передусім шукати для будь-якого свого вчинку якусь причину або виправдання.

Та Аяко не дивилась на нього, а скромно опустила вниз. Не помітила вона й того, що подали каву.

— Що з вами? Пийте, а то схолоне.

— Ага…

„Коли це я востаннє з нею зустрічався?” — пригадував Канае. Здається, місяць тому, в кінці вересня вона навмисне завітала до нього, щоб дізнатися, куди це Мотоко ввечері пропадає. Незабаром Канае вивідав, що її старша подруга підробляє в барі, але Аяко про це не розповів. Вирішив, що його роль на цьому закінчилася, коли від самої Мотоко почув, що вона, мовляв, відкрилася Ая-тян, і та розплакалася. Крім того, знаючи, що в суботу ввечері Мотоко на роботі, а Аяко сидить удома сама, Канае вже не осмілювався, як колись („Регулярно, як рейсовий пароплав або літак”,— кепкували дівчата), приходити в гості в дім Нісімото. Бо чомусь відчував гризоти сумління. А от сьогодні, у вівторок, його не залишала думка, що в барі „Леда” можна було б побачити Мотоко.

Саме в цю хвилину Аяко підвела голову і спитала:

— Сома-сан, ви гніваєтеся на мене?

— Я? Чому? — Канае розгубився. Аяко поставила на блюдце чашку, ледве пригубивши її, і дивилася на нього очима, відкритими трохи ширше, ніж звичайно. У її погляді майнула тінь страждання.— Що це на вас найшло? Я не маю причини сердитися на вас.

— То чого ж ви нас обходите?

— Пробачте. Не хотів набридати. Здається, Мотоко-сан у всьому призналась, і я подумав, що ви заспокоїлися.

— Як це я можу заспокоїтися? Працювати в барі… Це ж просто жах! — її очі зволожились, здавалось, із них от-от бризнуть сльози, але в ту ж мить Аяко стримала свої почуття і, ніби нічого не сталося, запитала: — Сома-сан, ви бачилися з Мотоко-сан?

— Ага,— признався він, ще не встигши приглушити в собі досади.— Бачився. Вона нітрохи не годиться для такої роботи, така нещасна. Але вам, Аяко-сан, нема чого переживати. Вона ж найнялася працювати в барі не заради вас.

— Тоді заради кого?

— А хіба ви не знаєте, яка в неї примхлива натура?

Таким поворотом розмови Канае намагався відвернути увагу Аяко від того, що потай зустрічався з Мотоко. Невже Мотоко розповіла про його відвідання бару „Леда”? А може, Аяко догадалася про це з його власних, необачно сказаних слів?

— Мотоко-сан підробляє нам на прожиток. Тому мені прикро.

— Це у вас думки розігралися.

— Я теж хочу піти на службу. Часом не знаєте підходящого місця?

Раптом Аяко підвела очі й усміхнулась, а її рука потяглася до чашки з кавою. Канае запалив цигарку, і по його обличчю розпливлося радісне заспокоєння.

— Для такої, як ви, панночки важко що-небудь підшукати.

— Я згодна на все.

— Могли б працювати і в барі?

Видно, Канае сказав зайве, бо Аяко спохмурніла, кивнула головою і тихо промовила:

— Ради дорогої людини я б зробила що завгодно. Нічого б не побоялася. Хіба що роботи в барі. Правда, я ще не знаю, наскільки дорога мені Мотоко-сан.

— Ви хочете сказати, що вона не з тих, які вам подобаються? Цікаво.

— Що цікаво?

— Вибачте. Я заговорююсь. Трохи розгубився. То що ви зараз збираєтесь робити?

Аяко поспішила взяти із стільця торбинку і проказала:

— Пробачте, що за такою пустою балачкою забрала у вас стільки часу.

— Ну що ви! Все одно скоро кінець робочого дня. Я збігаю на хвилинку у видавництво, залагоджу свої справи і тоді буду вільний. Ви нікуди не спішите?

Дівчина заперечливо похитала головою і сказала:

— Дома мені нічого робити, все одно Мотоко-сан нема.

— То, може, разом повечеряємо? Ви прийшли саме вчасно: я ще не розтринькав зарплати, яку одержав кілька днів тому. Ви що, знали про це?

— Та начебто ні,— засміялася Аяко, і на ї щоках з'явилися, як у дитини, ямочки.-Мені просто незручно…

— Що ж тут такого? Треба ж хоч раз вас пригостити. А ви не змогли б погуляти десь до п'ятої?

— Чого ж ні. Потиняюсь у букініста.

Вони вийшли з кав'ярні, і Канае показав Аяко букіністичну книгарню поблизу перехрестя, де вона мала почекати до п'ятої години, а тоді поспішив до видавництва. Проминувши віконце вахтера, він одним скоком подолав скрипучі сходи.

— Ну й красуня до тебе приходила! Прикидаєшся дурником, а самому пальця в рот не клади,-тихо почав Куїма за сусіднім столом.

— Звідки ти знаєш? — оторопів Канае. Адже в кав'ярні нікого із співробітників начебто не було. Невже його провокують на відвертість?

— Коїма про все розвідала внизу, у вахтера. Вона знову виявляє до тебе жагучий інтерес.

Канае мимоволі перевів очі на редакторку навпроти, під стіною, заставленою книжками й журналами — їхні погляди зустрілись, І Коїма, яку всі вважали дуже влюбливою, насмішкувато показала язика. Спересердя Канае одвернувсь і заглибився в роботу.

Разів зо три Канае нишком поглядав на годинник, чого за ним звичайно не помічалося. Він нічого не міг вдіяти із собою — раз по раз над коректурою випливало обличчя Аяко. А крім того, з його голови не виходило кепкування сусіда і довгий червоний язик Коїми. Душевні муки тривали менше ніж годину, та здавалися нескінченними. Нарешті настала п'ята — Канае швидко прибрав на своєму столі, взяв портфель і підійшов до стола головного в глибині кімнати. „Найважливіше — це сміливість,— переконував він себе.— І сила волі”.

— Дозвольте відлучитися, мені треба залагодити одну справу.

Сімма відірвав від паперів насуплене обличчя, глянув спочатку на Канае, а тоді на настінний електричний годинник: щойно