Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

— Куди хочеш їдь, — розійшовся всерйоз Бурчун, — але на третю щоб був, як штик, інакше ні копійки не отримаєш!

***

Довготелеса та дещо незграбна дівчинка тихенько підвивала у марлеву серветку, якою був прикритий її рот. Санітарка допомогла їй вилізти на стіл, і постраждалу відразу накрили операційним простирадлом.

— Усе, сонечко, — сказав Олег, — не плачемо і не боїмося. Добре? Нічого боліти не буде, тільки один укольчик — і все. Один мусиш потерпіти. Зате зробимо так, що навіть шраму не залишиться. Ти ж хочеш бути гарною?

— X... о... чу... — ледве витиснула вона.

— От і прекрасно. То ти нам поможи — не схлипуй і не смикайся, а ми тобі поможемо. Гм-м, — промовив хірург, знімаючи пов'язку, — високо летіла? Ну, мовчи-мовчи. Надю, давай обробляти. Лежи тихенько, щоб гарно вийшло... Бо заміж ніхто не візьме!

Операційна подала шприц Олегові та тупфер його асистенту. Верхня частина обличчя пацієнтки також уже була прикрита стерильною пелюшкою.

— Маленький укольчик... Ось так. Більше нічого не болітиме. Пінцет, Надю...

— Оце-то так... — здивувався Голоюх. — Такого ще не бачив...

— Дійсно, — погодився Олег. — Ну, покличте ще раз завідуючого, нехай зайде...

***

Новий зав з'явився відразу, тепер уже в повністю зав'язаній масці.

— Глянь, — сказав Олег, запихаючи в рану пінцет, — оці два зуби, що стирчать через рану, повністю вибиті. Тримаються виключно в рані губи, а так — повністю. Ще один трохи хитається.

— Дійсно, — погодився Ілля, — не пощастило їй. Доведеться потім протезувати.

— То ми викидаємо?

— А що, собі на пам'ять візьмеш?

Двоє зубів полетіли в тазик, а Медвідь знову попрямував до себе.

— Давай, відкривай атравматику, — скомандував Олег. — Шиємо...

***

Галас Ілля почув, ще сидячи у кабінеті. Хтось шумів біля входу у відділ, і звуки ці щомиті наближалися. Він підвівся, щоб подивитися, та в дверях кабінету зіткнувся з масивною і, як сказав би Олег, навороченою дамою. Вона буквально занесла його назад до кабінету.

— Скажіть, ви завідуючий? Це ви — завідуючий?

— Ну, я, припустимо... — нерішуче відповів Ілля.

— А де наша донька? Її повинні були щойно привезти сюди. Нам зі школи телефонували! Де вона?

За огрядною пані на порозі несміливо товкся невеличкий на зріст, якийсь настовбурчений чоловік.

— Заспокойтеся, будь ласка, — попросив Медвідь, намагаючись всадити відвідувачку на стільчик, — із вашою донькою все гаразд. Зараз їй надають допомогу.

— Це я знаю, — перебила дама, — я прошу вас провести мене до неї.

— Але туди не можна! Вона зараз у операційній.

— В операційній?! Що ви з нею робите? Чому в операційній?!

— Та заспокойтеся ви! — не витримав Ілля. — 3 нею нічого страшного. Але ж губу потрібно зашити, чи як?

— А чому в операційній?

— Ну, а де? — тепер уже обурився Медвідь. — Серед коридору? Шви накладають в операційній.

— А казали — в неї рана на обличчі... — знову почала відвідувачка. — Може, краще було з нею до обласної лікарні поїхати? В неї шрамів не лишиться? В мене в облздороввідділі знайомі працюють! Вона дуже гарна дівчинка. Вона в нас навіть у конкурсах бере участь...

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв Ілля, — з нею наші кращі хірурги. Працюють імпортним матеріалом, а оперуючий хірург щойно із Харкова, має досвід косметичних операцій. Так що не хвилюйтеся. Я вас прошу... — він взяв пані, яка вже знову була на ногах, під руку і провів у хол. — Ось тут сідайте, будь ласка, і чекайте. Скоро вона вийде.

Усадовивши стурбованих батьків на кріслах у холі, зав тяжко зітхнув і знову взявся за папери. Але зараз же скочив, щось згадавши:

— От, чорт...

Він смикнувся до дверей, але потім, передумавши, схопив трубку телефону і набрав номер.

— Стоматологія? Це Медвідь. Будь ласка, Івана Сергійовича.

Хірург нервово барабанив пальцями по столі, очікуючи з трубкою біля вуха.

— Ваню, це я, — Ілля навіть забув привітатися.

— Чую...

— У мене тут така справа, слухай... Привезли школярку— впала, розбила губу. І двоє передніх зубів вибила — зовсім. А тут щойно її матуся з'явилася. Жінка — вогонь. І я, коли вводив її у курс справ, про ті два зуби забув сказати! Вона на мене так наїхала, що забув. Ну, як вимкнуло! А вони дитину з пелюшок у фотомоделі готують, а ще родичі в них у обласному управлінні... Ця матуся зараз відділення рознесе!

— Чекай, — перебив стоматолог, — а різці вона зламала чи вивихнула?

— Та зовсім вибила! Разом із коренями! Навіть стінки лунок пошкодила!

— Гм-м... — замислився той. — Ну, в мене у молодості, взагалі— то, був такий випадок... Я, коли ще тільки починав, випадково хворому не той зуб видалив. Злякався страшно і його відразу на те ж місце запхав, назад. Несвідомо, з переляку, розумієш? А хворому сказав, щоб тиждень нічого не їв на той бік і взагалі рота не відкривав. І що ти думаєш — приріс зуб! Чесне слово! Взагалі, видалений зуб, так би мовити, має шанси прижитися на своєму місці. Але, ти кажеш, альвеолярні відростки пошкоджені...

Не дослухавши, Ілля нервово кинув слухавку на апарат. Тоді пройшовся по кабінету, знову сів. Потім скочив і швидко пішов до операційної. Пані лише провела його підозрілим поглядом.

Медвідь залетів до операційної, на ходу зав'язуючи маску і запитуючи з порога:

— Де зуби? Зуби де?

Усі остовпіли, а Олег здивовано запитав:

— Які зуби?

— Її зуби! З рота!

— Як — де? Ти ж сам казав — викинути.

— Шукайте.

— Як — шукайте? Для чого?

— Шукайте, кажу! — почав сердитися Ілля, — Я йду митися. Будемо реплантувати.

— Що?! — не зрозумів Голоюх.

 Але двері за новим завом уже зачинилися, а в передопераційній почувся шум води з крану.

— Він що, перегрівся? — невідомо в кого запитав Тарас.

Олег тільки знизав плечима:

— Ну, шукайте... Галю, знайди ті зуби у тазику...

— Але... — на санітарчиному обличчі проступив переляк, — я... вже вивернула все з тазика... виносити...

— Ну, то йди шукати!

Санітарка вискочила до передопераційної. А звідти, ледве розминувшись із нею у дверях, уже залітав Медвідь у операційній піжамі, з руками, піднятими догори. З них крапала вода. Надя,