Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

спідницю. — Я можу все. Я почуваюсь як удома всередині моєї любої Пенелопи! Ми з нею — одне ціле! — примарна голова посміхнулась, а жива, що стирчала поряд, відкинулась убік, наче в ляльки.

— То Пенелопа... існувала насправді? — запитала я.

— Так, Пенелопа була моєю онукою.

— Ми думали, що ви підробили її життя...

— Не зовсім так.

— То вона була жива, а ви вбили її, — хрипко видихнула я. Примарна голова зацокала язиком:

— Цить, цить! Я вбила тільки дух. Тобто вигнала його геть. А тіло Пенелопи ось, живе й здорове, як ти сама бачиш. Це було цілком практичне вирішення моєї проблеми, й воно подарувало мені багато зайвих років життя. А тепер пробач, мені треба втиснутись назад.

Із моторошними гримасами примарна голова підсунулась до живої голови й полізла всередину. Ще трохи, й вона зникла. Пенелопина голова здригнулась і пустила з рота слину. Її очі відразу ожили. Жінка підняла руку й витерла мокрі губи.

— Це страшна річ, — мовила я. — Жорстокий злочин.

— Годі, — відповіла Маріса. — Так, це має дещо химерний вигляд, але користь від цього помітно переважає всі побічні явища. До того ж подумай: що мені ще залишалось? Моє власне тіло звелось нанівець багато років тому, ти щойно бачила його в шафі. Під кінець я була вже на порозі смерті, тримаючись тільки завдяки силі волі. Лікар, що доглядав мене, був звичайнісінький бовдур — тільки й міг, що запакувати мене в труну й поховати. Але мій дух прагнув життя! Замість того, щоб прийняти смерть, він перескочив до іншої посудини — до тіла моєї любої онуки Пенелопи, яка була тоді ще дівчатком. Кілька років мені довелось чекати, поки її тіло підросте, і на цей час я мусила передати агенцію до рук своєї дочки Марґарет, — обличчя жінки бридливо скривилось. — Марґарет була квола й духом, і тілом. Вона не підходила для керівництва моєю компанією. На щастя, досить скоро я змогла... змістити її й знову очолити компанію.

— Марісо... — промовив дух і заворушив своїми золотистими щупальцями.

Жінка кивнула:

— Езекієлю уривається терпець. Йому дуже кортить покінчити з тобою. Що тобі ще сказати? Тепер ти знаєш усе й можеш померти спокійно.

— Ні, не все, — втрутився череп. — Нехай вона пояснить іще одну річ. Якщо Марісі не потрібне її зношене старе тіло, навіщо вона зберігає його тут у шафі?

Мене це, правду кажучи, теж дивувало. І це підштовхнуло мене до останньої відчайдушної спроби. Золотистий дух наближався, щоб убити мене. Один із його променів-щупалець, звиваючись, потягся до мене. Я майнула вбік і водночас засунула руку до шафи. Вхопилася за стояк, на якому тримався почорнілий труп, і рвучко перекинула його. Труп випав із шафи й гупнув об підлогу, загубивши одну кощаву ногу. Маріса скрикнула з болю й гніву. Вона кинулась до трупа, й золотисте щупальце побокувало, даючи їй дорогу.

А що ж тоді зробила я? Підхопила склянку з черепом і щодуху помчала до ліфта. Проте далеко втекти мені не пощастило.

Повітря в кабінеті вибухнуло. Канапи та скляні столики зсунулися з місць, газети й часописи пурхнули в повітря. Я, не випускаючи склянки з рук, покотилась по килиму.

Зупинившись, я хутко підхопилась і озирнулась. Труп на стояку вже знову був у шафі. Папери, що ширяли в повітрі, поволі осідали на підлогу. Крізь їхній вихор до мене наближалися дві постаті — променистий дух та жінка в темно-зеленій сукні.

Дух махнув рукою. Дзеркала на стіні за моєю спиною тріснули й розлетілись на друзки, проте ці друзки не падали вниз, а висіли в повітрі й тремтіли. А далі полинули просто на мене, наче град, що йде не згори, а збоку.

— Ні, тільки не це! — вигукнула я, шукаючи укриття. — Ненавиджу Полтерґейстів!

Друзки свиснули поряд зі мною, проте я встигла майнути за найближчу канапу і впасти на підлогу, притулившись до стіни спиною. Зовні на канапу линула скляна злива. Тріщали роздерті подушки; один гострий скляний уламок влучив у канапу біля самісінького мого вуха. Нарешті злива вщухла, й друзки попадали на килим. Я чула, як вони хрускотять під ногами Маріси.

Склянка вислизнула з моїх рук і тепер лежала на боці біля мене. Крізь скло на мене зирило обличчя привида. Не можу сказати, що зараз воно було симпатичнішим, можливо, череп просто намагався всміхнутись мені.

— Пора, Люсі, — промовив він.

Я поглянула на нього:

— Мені треба подумати.

— Думати нема часу. Через тридцять секунд тебе вб'ють.

Я припала до підлоги, зазирнула в щілину під канапою й побачила Марісині високі підбори, під якими хрускотіло бите скло, а поруч — золотаве сяйво Езекієля, під яким на килимі з’являлись крижинки. Золоті щупальця наближались до моєї схованки. Порятунку не було.

— Молоток у тебе на поясі, — провадив череп. — Скористайся ним.

На обличчі в мене була кров, і вище від стегна теж червоніла пляма — скляні друзки все-таки зачепили мене. Поранений бік узагалі поводився химерно — захолов, занімів і став ніби чужим.

— Я збиралася зробити це в останній момент, — усміхнулась я.

— Гадаєш, цей момент іще не настав? Що ж, чекай. А тим часом тебе вб'ють, і ти лежатимеш тут під задрипаною канапою, серед грудок пороху та загублених кимось монеток. Тобі цього хочеться?

— Ні.

Перші кілька щупалець, променистих і страшенно холодних, уже залізли під канапу.

— Хочеш, щоб ця стара відьма святкувала перемогу?

— Ні.

— Ти віриш мені? — спитав череп.

Я поглянула на нього й замість скривленої пики привида побачила усміхнене обличчя юнака з розкуйовдженим волоссям, знайоме з мандрівки до Іншого Світу.

— Так, — відповіла я. — Начебто.

— Тоді розбий цю кляту склянку!

Я намацала молоток, підвішений до мого пояса. Мої пальці були мокрі від крові, що цебеніла з пораненого боку, тож руків’я молотка вислизнуло з них. Я міцніше вхопилася за молоток і все ж зуміла зняти його з пояса. Проте було вже запізно. Майже запізно. Канапа, за якою я ховалась, відсунулась убік, спочатку повільно, а далі несподівано швидко, за велінням шаленої потойбічної сили. Я сиділа, притулившися спиною до стіни, зі склянкою на колінах і молотком у руці.

Мої вороги наближались.

Певним чином важко було сказати, хто з них живий, а хто мертвий. Вони підходили до мене пліч-о-пліч —