Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

не до дахів; мої товариші з полку – офіцери – в цей час не вимокали із пияцтва; солдати були сірі, бо всі солдати, незважаючи на барву мундирів, завжди сірі, а найстрашніше, що я сам фізично відчував, що наливаюся, і вже по очі налитий, сірою водою, яка зветься нудьгою, тоскнотою, печаллю, сум’яттям, як завгодно, і та вода на рівні очей плюскалася, густа, мов кисіль, і так само кисла, блиск отієї води й відбивав тепер мій погляд, аж фрау Марія чемно поцікавилася, чи здоровий я. Був здоровий, але й хворий, тобто тіло не знало недостач чи ушкоджень, а дух смутився, часом каламутнів чи й ридав. Пішов на поштову станцію і поцікавився: чи виїжджають зараз коляси. Коляси виїжджали, але начальник пошти попередив, що дорога тепер вельми і вельми непевна і коли конечної потреби нема, то не варто й рипатися.

– Хоча, – сказав він і на бровах його та головному уборі блищали краплі – розмова відбувалася в дворі поштової станції, - ще можна проскочити, дороги кілька день протримаються. Але коли не припинить лити, розверзуться, і треба прочекати з місяць або щонайменше два тижні, щоб направилися. Отакі справи! – і він мені невідь-чого по-змовницькому підморгнув.

Я жахнувся на можливість місячної бездіяльності й вирішив зважитися на важку дорогу, хоча міг би ці кілька тижнів з приємністю провести в чудовій книгозбірні свого господаря, але мій стан був такий напружений, що просто не міг читати – літери стрибали перед очима й розбігалися: у час особливого душевного струсу ніколи не бував здатний до роботи, навіть читання – ставало мені нудно, ніби в нутро заліз сірий, драглистий звір й поїдав мене; ось чому всі офіцери схильні до пиятик: при їхньому одноманітному житті, коли не перебувають у походах чи на воєнних кампаніях, кожен дістає собі до поселення, до нутра, отакого звіра; якому вони й заливають пельку або ж прагнуть убити його буйними веселощами та всілякими вигадками, які йдуть у супрязі із порушенням доброчинного життя. Мій брат Петро Михайлович привіз того звіра разом із собою, той його, зрештою, і зжер, адже головне призначення військових, як він визначив, не для життя, а щоб бути слугою Смерті. Оце тепер і я нарешті пізнав рацію його вбивчих думок; зрештою, моя пристрасть до книжного почитания й була формою війни із тим звіром. Та й тепер не бажав, щоб він у мені розрісся, щоб мене подолав, щоб тільки те й чинив, аби ситити його й задовольняти; навпаки, саме завдяки звільненню з військової служби бажав од нього звільнитися і то навіки, адже гнав мене додому святий порив, хоч, може, й не до кінця збагнений та усвідомлений. Тобто я не відав, що робитиму по поверненні додому, окрім господарства: адже й там кожен має в нутрі свого сірого звіра: одноманітне, малоцікаве провінційне життя з його заданостями: гостинами сусідів та родичів, розвагами, обідами, порожнюванням – мав би, можливо, перейти з вогню в полум’я, від однієї нуди до іншої, відкинувши й вирвавши із душі одного сірого звіра, звільнити місце для іншого. Все це докладно усвідомлював, але знав й інше: своє існування маю конче змінити, бо так мені велено внутрішнім голосом, а я завжди до нього прислухався і завжди був у тому слухняний.

А дощ ішов. Хляпав і плюскав, кидав на землю міріади круглотілих, прозоротілих водяних істот, які пожирали землю, від чого та спершу набухала, спершу поїдала, навіть спрагло, отих прозорих чоловічків, бо то був харч її, але швидко пересичувалася. Міріади з’єднаних створінь ставали калюжами й озерцями, а земля болотом та багном, тобто від цього з’єднання води і ґрунту й народжувався сірий звір розквашеної землі. Був велетенський, стаючи подобою того, небесного, так само велетенського – отих набухлих, роздутих, скопичених, низько підвішених через ваготу свою хмар.

А коли сів у поштову колясу, до речі, сам, супутників на таку погоду не віднайшлося, коли візниця плеснув пугою й пронозисто гукнув на коней, сталося перше маленьке диво: ота сіра вода, якою був налитий по очі, сколихнулася й витекла з мене – я ж почав наповнюватися теплим, блакитнуватим світлом, через що щільніше вгорнувсь у шинелю, насунув глибше головного убора й відчув теплий, хитливий затишок; відтак перед моїм приплющеним зором випливло ніжне дитяче личко Елізабет. Її великі очі лагідно зирнули на мене, а тоненький голосок чемно запитав:

– Що вам заграти, пане?

– Моцарта, Елізабет, Моцарта, – сказав я подумки, – бо немає більш сонячного творця музики за Моцарта.

Відтак Елізабет граційно підійшла до клавесина, зручно й легко всілася на дзиглика, повернула в мій бік голову й сказала:

– Шкода, пане, що від’їжджаєте! Сьогодні мала дивний сон. Прийшов Господь і велів: стань дружиною цьому пану, я вас одне для одного створив.

– Але ж, дитино люба, – сказав я подумки. – Тобі дванадцять років, а мені тридцять три. Неможливо нам одружитися!

– Сказав Господь, – строго відповіла дівчинка, – що це має статися, коли виросту, тобто коли мені сповниться вісімнадцять чи трохи більше. Отож велів на прощання заграти вам, щоб моя музика нарешті добила сірого звіра.

– Дитино мила! – зчудовано вигукнув я. – Знаєш, що таке сірий звір?

– Знаю, – хитнула голівкою Елізабет. – Це музика дощу! Я готувалася заграти вам саме музику дощу. Але Моцарт не писав музики дощу, а тільки музику, як ви сказали, сонця. Отож це музичне сонце я вам на прощання й подарую.

Їхав, похитуючись і прислухаючись, як покльовують покрівлю коляси залізними дзьобиками прозорі, але всежерні тільця водяних істот; очі мої стали невидющі, а побіч схлипували, спалахували, як жмури на плесі, ясні вилиски клавесинних акордів, від яких відчув я просвітлений екстатичний спокій, своєрідну химерну знесеність – здається, саме таке почуття називають щастям…

Кожна тверезо мисляча людина може резонно відзначити в моїх діях наявність абсурду. Адже ламав кар’єру, бо коли б не кар’єра, тобто намагання доступитися у світі достойнішого місця, навіщо була б та служба?

Маєток давав достатні засоби до існування, тож офіцерська платня не складала мені конечної необхідності; потяг до військових пригод у мене невисокий, а героїзм у битвах я виявляв, як уже зазначалося, більше з відчаю, ніж натхнення; військове товариство було немиле мені; бажання бачити чужі краї та невідомі житейські терени, властиве юному вікові, було задоволене більше потреби, отже, кар’єра – єдиний стимул, адже давав можливість просуватися, а що був я здібний, освічений, дисциплінований, зібраний, то міг би дослужитися не тільки полковницького, а й генеральського чину (в тридцять три я уже