Леонід Григорович Кононович - Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович

я Більбонського за вухо, — где, спрашивается? Вот мяска купили… будешь хавать, блин.

Ми вийшли з рундука, й Більбонський потяг мене убік.

— Ти що? — не втямив я.

Собайло підійшов до дядька, котрий стовбичив за прилавком, заставленим лотками яєць.

— А-а, — сказав я, — он воно що! По чім твої яйця, діду? Він глянув на мене й приплющив одне око.

— Це не мої.

— А чиї ж? — не втямив я.

— Курячі, от чиї!

— Ти диви! — вражено сказав Барабаш. — А ми думали — собачі!

— Скіки?

Я глянув на Більбонського. Він трохи подумав і гавкнув п'ять разів.

— П'ять десятків, — переклав я.

— Він у тебе дірехтор, — з повагою сказав дядько. — Накази дає й ці самі… ракумендації!

— Собака, — проголосив Барабаш, — ето человєк! Дядько незворушно кивнув.

— За харошого собаку, — проголосив він у свою чергу, — мона й жизь оддать!

Я відкрив рота, але не знайшов що сказати.

— Н-ну, — крутнув я головою, — з тобою, діду, на язики не позмагаєшся!..

Він знову приплющив одне око.

— Я, — сказав він мені, подаючи пакет, — на ринку вже десять год кантуюся, поняв? Усяких бачив: і блатних, і при-блатньонних, і нових руських, і демократів, — і кажна скотина щитає тебе дурнішим од себе. Кажна сволоч говорить з тобою, наче ти далі свого прилавка й світа не бачиш! Бо ти, мовляв, сидиш тута день при дні, — а вони в джипах да в беемвухах катаються…

— … да баб жарять! — вставив Барабаш і собі.

— Да за баб немає балачки! — махнув він рукою. — В мене своя баба єсть… хоч кажний день взувай, ще й мало їй буде! В грошах діло, от в чому! Вони ж думають, як у кого гроші — той і Бога за бороду вхопив! А не знають, придурки, одного…

— … шо Бог дивиться-дивиться, — а тоді як шарахне з неба по голові! — кинув я.

Дядько здивовано глипнув на мене.

— Ну, — сказав він, — ти хоч і крутий, але трохи олії в голові єсть! Якийсь розумець в тебе водиться… хоч і куций! Видно, вже обпікся, еге?

Я взяв Більбонського за нашийник.

— Було діло, — неохоче буркнув я. — Давай, діду, торгуй… ти на вірному шляху!

Ми попростували до воріт.

— О, — похопився Барабаш, лапаючи себе по кишенях, — сигарет же ж чортма! — Тоді підійшов до бабуні, котра тримала перед собою ящик із цигарками: — «Вінстон» єсть?

— Хоч сто порцій! Два п'ятдесят, сину… — вона подала йому здачу. — Кури на здоров'я, дитино!

— Шо-о?! — вирячився на неї Барабаш. — Здіваєшся, стара вєшалко?

Баба подивилася на нас безконечно мудрим поглядом, і я немовби побачив усе це збоку: сльотавий зимовий вечір, осяяний оранжевими спалохами ліхтарів, запльований мокрий асфальт, щоденна круговерть юрми, самотня старість, — і двоє п'яних одморозків з величезним псом…

— Дітки, та ви хіба не чули?!

— Про що це, в хріна?

— А в цигарках же ж вітамінів знайшли багацько! І ці ж… елементи! І всякі вещиства полєзні…

— Ну? — не повірив Барабаш… Бабуня перехрестилася.

— От тобі хрест, сину! Я сімдесят год на світі живу й ні разу не збрехала, хай Господь мене скарає! Щоб мене земля свята ковтнула живцем! Щоб мене трясця побила, коли брешу! Газета писала… а газети, сам знаєш, одну щиру правду пишуть!

– І там вітаміни, кажеш?.. — розгублено поспитав Бара-баш.

— Ой багацько, сину! І, гламне, такі, що від них си-ильно стоїть… поняв? — бабуня зігнула руку в лікті й похитала кулаком туди-сюди. — Стоїть, ну прямо страшне… як у вовка на морозі, їй-Богу!

Я штурхонув Барабаша в спину.

— Та йди вже, йди… обревку! — й коли він, озираючись, попростував до нашого авта, сумно глянув на ту бабуню. — Вітаміни, значить?

— Атож! — озвалася вона після паузи. Я зітхнув.

— Правильно… — сказав я, беручи Більбонського за нашийник. — Хіба це життя? Хіба в цім житті ми люди?

Вона дивилася на мене, і в очах її металися відблиски автомобільних фар.

— Сам знаєш! — нарешті озвалась вона.

— Знущайся, бабо! — сказав я, обертаючись, щоб іти геть. — Знущайся з них, гадів… вони того заслужили, скоти безрогі!

Ресторан «Клондайк» сяяв ілюмінацією, мов різдвяна ялинка.

— Ач як лампочками обвішалися, скоти безрогі! — сказав Барабаш. І, проходячи коло чийогось вольва, загилив його носаком. — Зараз я зроблю вам розгон… ви в мене дізнаєтеся, що таке два взводи спецназу!

— Ти про що? — неуважно поспитавсь я. Барабаш здивовано витріщивсь на мене.

— А про нас із тобою! Ти що, забув? Я — один взвод…

— … а я, — згадав я, — другий! Ти диви, справді!..

Ми піднялися східцями і, штовхнувши тяжкі шкляні двері, ввалилися у вестибюль.

— Так, — сказав Барабаш гардеробникові, кидаючи на облавок свою шкірянку, — зразу кажи мені, діду: дівок тут можна роздобути? Тільки правду кажи, а то заріжу!

Той махнув рукою.

— Дівок, — сказав він, міряючи нас досвідченим оком знавця, — тут як гною! Які хоч: і худі, й товсті, й інтелігентні…

— Соски? — суворо допитувався Барабаш.

– І соски теж! — дід потер пучками пальців. — Мани-мани давай… і все тобі зроблять по першому класу! А треба?

— Та, — замислено сказав Барабаш, — хочу пару штук прихопити… як додому їхатимемо! А то сперма вже з носа тече, уявляєш?

До нас квапливо підбіг метрдотель.

— Панове… — почав було він.

— Тут панів немає! — обірвав його Барабаш. — Поняв чи

ні?

— Усі пани в Канаді! — докинув я суворо. Чолов'яга в смокінгу на мить розгубився.