Генріх Саулович Альтшуллер - Легенди про зоряних капітанів, Генріх Саулович Альтшуллер

— Ти усміхаєшся зараз, — сумно сказала вона. — Я не бачу, але знаю: ти усміхаєшся… Скільки разів бувало так! Я відчуваю, що ти неправий, і не можу довести… З тобою важко сперечатися. Але хіба справедливо, щоб через це ті троє…

— Несправедливо, — сухо відповів він. — Добре. Хай так, важливіше зараз врятувати трьох людей, ніж розраховувати на віддалені результати мого експерименту. Але що можна протиставити його науковому значенню? Нічого!

— Нічого, — повторила жінка. — І все ж людське життя важливіше. Наука існує для людей.

— Прописна істина, — різко перебив він. — Я ставлю експеримент не для забави. Для людей. Це зробить їх сильнішими, щасливішими.

— Ні, ні! Мені важко сперечатися з тобою. Але я… я починаю думати, що твій експеримент тепер тільки затримає розвиток науки.

Він глянув на неї. Йому здавалося, що суперечку вже скінчено. Зараз його просто цікавив хід її думок. І він з цікавістю запитав:

— Чому?

Вона відповіла не зразу. Вона сиділа зовсім непорушно, і сніжинки падали на її вії. “Очі зовсім чорні, — подумав він. — Чорні, а не світло-сині…” Він примусив себе дивитись на Випромінювач. Та набагато важче було змінити напрямок думок: уперше за дуже довгий час думки не корилися йому. “Як дивно, — міркував він, — мине сорок чи п’ятдесят років, і могутній Випромінювач здасться людям незграбним і смішним, а краса, ось така краса, і через тисячі літ викликала б радісне здивування… А якби там, під землею, була вона?..” На мить йому здалося, що на освітленому кінці лавки нікого немає.

— Я поясню, — сказала жінка. Вона намагалася говорити спокійно, зважуючи кожне слово. — Я поясню зрозумілою тобі мовою логічних аргументів… Науку розвивають люди. Тепер вони йдуть на риск, на подвиги, знаючи, що в разі необхідності буде зроблено все можливе, щоб подати їм допомогу. Я кажу не тільки про тих, хто зараз сидить там, у кабіні підземохода. Я кажу про екіпажі космічних кораблів, про експедиції на чужі планети, про будівників підводних міст… Вони твердо знають, що в біді їх підтримають усі. Це надає їм сили, це… Вибач, я збилася з логічної мови. Логіка, тільки логіка! Розвиток техніки певною мірою залежить від того, що люди вірять у підтримку всього людства. Якщо один раз цю віру буде зраджено… Ти розумієш? Сьогодні ми не віддамо енергію твоїх батарей, а завтра хтось завагається — чи йти йому на риск, у когось ледь-ледь ослабне здатність дерзати, у когось трохи поменшає сміливості… І так у всіх галузях науки, скрізь, де йде бій з природою. Загалом це дасть такий негативний ефект, що твій експеримент і ще десятки таких експериментів…

Вона продовжувала говорити, але він нічого не чув. Він з півслова зрозумів її думку і тепер бачив набагато далі, ніж бачила вона сама.

— Досить! — глухо промовив він. — Можливо, ти маєш рацію. Логіка, здається, не на моєму боці.

Жінка напружено вдивлялася в темряву. Світло ліхтаря било їй у вічі; вона насилу розрізняла припорошену снігом постать чоловіка.

— Ти… згоден?

— Послухай, — мовив він, дивлячись на конус Випромінювача, — скажімо, я віддам енергію. Скажімо. Але ж немає твердої впевненості, що цей… електропробій буде вдалим. На такій глибині його ще ні разу не випробовували. І тоді енергію буде витрачено даремно.

— Так, — сказала вона, — абсолютної певності немає. Але всі розрахунки… Майже неймовірно, щоб була невдача. До того ж і твій експеримент…

— Дурниці! — з досадою перебив він. — Мій експеримент буде успішним. До того ж і негативний результат був би важливий для науки.

— Гаразд, я не заперечую. Та… на що ж ти все-таки наважуєшся?

— На що наважуюсь? — перепитав він. — Отже, рішення залежить від мене?

Вона відповіла дуже тихо:

— Так ухвалила рада.

— Тоді я проти. Я не віддам батареї.

— Чому? — спокійно запитала вона, і він відчув, як важко їй дається цей спокій.

— Не хвилюйся, — несподівано м’яким голосом сказав він. — Я спробую пояснити. Ти пам’ятаєш, який я був двадцять років тому? І ось тепер… Адже ти тільки на два роки молодша від мене. А я майже дід. Це добре, що ти не сперечаєшся. Ти завжди була чесною. Так ось, зараз я майже дід, а ти все ще молода. Мов тоді. Цей Випромінювач забрав у мене все. І тебе, і все життя.

— Ні, — заперечила вона. — Я сама…

— Хай так, — квапливо згодився він. — Хай так. Випромінювач не винен у тому, що я тебе втратив. Однак сімнадцять років я сиджу тут, на полігоні. Сімнадцять років! Ти мовчиш? Це добре. Ти й розумна, як і раніше. Ти розумієш, що, якби я працював тільки за двох чи за трьох, Випромінювач був би готовий через шістдесят років. Звичайно, мені допомагали. Мені допомагали набагато більше, ніж я просив. Але тисяча найкращих музик не заграє так, як може заграти один геніальний музика. Ти знаєш, я не переоцінюю себе.

— Знаю, — через силу промовила вона.

— В перші роки, — вів він далі, — мені було важко тут. Але я розумів, що несу відповідальність перед людьми за свій мозок. Я повинен був використати його з граничним коефіцієнтом корисної дії. Я працював по вісімнадцять годин на добу. І в кожну секунду з цих вісімнадцяти годин я примушував свій мозок працювати на всю потужність. Я домігся, щоб мене не чіпали лікарі. Я працював, не шкодуючи здоров’я…

Він помовчав, потім несподівано розсміявся:

— Хотілося поїхати за гори, до людей… Мене тягло туди. Я згадував наше урвище над Волгою… Гаразд. Не в цьому справа. Я не міг поїхати. Я знав, що не маю права дозволяти, щоб ця