Олександр Іванович Шалімов - Зустріч з тиранозавром

Паща в нього була метрів три завдовжки, а зуби ось такі… — Персі показав рукою, якої довжини були зуби.

— Треба було попередити негрів про небезпеку, а не розглядати зуби, — різко кинув Джонсон.

— А зуби ось такі, — повторив мій заступник, не звертаючи уваги на слова мисливця. — Коли негри його помітили, вони кинулися врозсип, але було пізно. Ця тварюка вибралась на мілке місце, підвелася на задні лапи і вистрибнула на берег. Я догадався, що це та потвора, що на знімку Річардса. Вмить вона наздогнала одного з негрів, розірвала його на шматки і зжерла на моїх очах. Потім тварюка стрибнула до другого негра, який, втікаючи пошкодив ногу об коріння дерева… Чули б ви, як він заревів… Якийсь негр, здається Мулу, кинувся вперед і вдарив потвору списом. Спис зламався, мов сірник, а тварюка відкинула негра ударом хвоста, схопила свою жертву і стрибнула в ріку. В цю мить прибіг Джонсон…

— Я всадив у цього диявола не менше десятка куль, — хрипко проказав мисливець. — Одна з них дуже не сподобалася йому, бо він пірнув. Ми вже вирішили, що йому капут. Але хижак виринув далеко попереду і на третій швидкості зник, так і не випустивши негра, перекушеного майже пополам…

— Що з Мулу? — запитав я.

— Безнадійний.

До мене підійшов Квалі.

— Мулу вмирай, — тихо сказав він.

По його чорній щоці котилися сльози.

На світанку ми поховали Мулу і приступили до спорудження великого плоту. Мали намір пливти на ньому за пораненим тиранозавром, що зник в очеретах на протилежному березі озера. Ми розраховували, що коли ящір не здохне від ран, то зуміємо добити його. Захопити таку потвору живцем годі було й думати. На перший раз я хотів добути шкуру, череп і деякі кістки. Особливо цікавила мене будова задніх кінцівок, з допомогою яких такий велетень міг стрибати, мов кенгуру.

Пливти за ящером повинні були Джонсон, я, Квалі і дев’ятеро чорних воїнів. Персі з рештою носильників я вирішив послати в головний табір за додатковим спорядженням. Мій заступник не заперечував проти такого доручення.

Вранці наступного дня пліт був готовий. Шість довгих, товстих стовбурів міцно зв’язали нейлоновими канатами. Три пари весел і косий парус на довгій щоглі давали змогу розвивати значну швидкість. На пліт ми поставили ще один, невеличкий, бамбуковий, для плавання по вузеньких притоках в очереті. Вантаж складався із зброї, канатів, міцних нейлонових сітей і продовольства.

Тепер треба було відібрати чорних воїнів. Але негри були так налякані тиранозавром, що навідріз відмовлялися пливти з нами. Стиснувши зуби, мисливці хитали головами. Жоден з них не хотів ступити на пліт.

Врятував становище Квалі. Він вийшов наперед, владно підняв руку і швидко заговорив. Незабаром воїни засперечалися між собою. Одні вказували на озеро, інші били себе в груди, втикали наконечники списів у землю. Квалі знову заговорив. Але не встиг він закінчити, як суперечка розгорілася з новою силою.

Я відчував, що вирішується доля походу, але боявся втручатись, щоб не зіпсувати справу. Та ось Квалі підійшов до мене і спитав, скількох воїнів я візьму з собою.

Я сказав.

— Вибирай, — мовив Квалі. — Тепер кожний хоче пливти з тобою…

— Як же ти добився цього?

— Пояснив великий закон мисливців джунглів, — відповів молодий негр. — Сказав, що великий хижак — гірше бельгійський чиновник… Обіцяв, що кожен одержить стальний ніж, десять доларів і штани.

Я згодився.

Через годину пліт виплив на широку гладь озера. Воно виявилось глибоким. Навіть поблизу берега довга жердина не діставала дна.

Я глянув у бінокль на наш табір. Він уже спорожнів. Очевидно, Персі й носильники теж вирушили в дорогу.

Почало припікати сонце. Ми натягли тент і полягали під ним. Я продовжував оглядати поверхню озера і темну смугу берега.

В одному місці ми попливли широким покрученим протоком вглиб очерету. Джонсон і я стояли з готовими до пострілу карабінами. Двадцять пар очей напружено вдивлялись у ліс тонких бурувато-зелених стебел і вузького загостреного листя.

Нестерпна спека пекла шкіру, ставало важко дихати, перед очима спалахували райдужні кола. Протік то звужувався, то розширявся. В зелених стінах, що оточували його, не було видно жодного вилому.

Напруження, що охопило нас при вступі в очерет, почало слабнути, як раптом…

Квалі, що стояв на носі плоту, остерігаючи, підняв руку. В цю мить ми відчули неймовірно бридкий сморід. Водночас в очереті щось важко затріщало. Гребці вихопили весла з води і відступили до середини плоту. Далі все замигтіло, як у стрімкому фантастичному сні…

В стіні очерету з’явився широкий вилом, а в глибині його, метрів за десять від берега, важко підвелося щось величезне, схоже на гігантського крокодила. Його блискуча луска відливала золотом і зеленню. Велетенська багрова паща широко розкрилась, оголивши два ряди зубів-кинджалів. Відштовхнувшись могутніми перетинчастими лапами, потвора стрибнула до плоту, але промахнулась і важко гепнулась у зарослі. Залунали постріли. Джонсон вистрілив тільки раз і випустив усю обойму туди, де тріщав очерет.

Не встиг я перезарядити карабін, як очерет розсунувся, і величезне тіло тиранозавра стрибнуло у воду. Раніше ніж ящір встиг пірнути, Джонсон двічі вистрілив. Пліт здригнувся, і на носі появилася величезна лапа з кривими кігтями, а потім голова хижака.

Тріснули нейлонові канати, і наш корабель почав розпадатися. Але потвора була вже важко поранена, втрачала силу. Квалі сунув їй у пащу важке весло. Щелепи закрились, весло затріщало. Ящір на кілька секунд завмер в єдиноборстві з людиною. Джонсон знову вистрілив двічі. Голова чудовиська зникла під плотом.

— Все, — сказав Джонсон і опустив карабін.

Я не повірив:

— Зараз появиться знову!

— Все, — повторив старий мисливець. — Кінець…