Надія Павлівна Гуменюк - Етюд із метеликом

Носило його десь майже до сорока років по білому світу, як перекотиполе по пустелі, поки аж прибився якось із чоловічою компанією до Сильця на полювання, зайшов до Зіни води криничної попити, залишився переночувати та й осів у неї. Від нього вона народила хлопчика й дівчинку.

Чужа сім’я — темний ліс. Це точно про Зіну. Хоч у селі, та ще й такому маленькому, кожен — як на долоні, ніхто не знав, що діється в її хаті.

* * *

Срібне бабине літо раптово накрила осіння моква. Любка проводжала Настуню до озера, часом сама й переправляла її та ще кількох школярів човном до Заозерного, де школа тепер збирала дітей із чотирьох сіл. Тоді поверталася, ішла до лісу або підладжувала хату.

Відпустка ось-ось закінчиться, і вона мусила прийняти якесь рішення. Коли їхала до Сильця, то думала, що відведе душу, натішиться осіннім лісом, насушить грибів, назбирає ягід журавлини, мохуль по-тутешньому, та й поїде до міста. Але тепер їй дедалі менше хотілося повертатися в тісну кімнату, яку винаймала на околиці Луцька в глухої бабці, у гарячу задуху хлібозаводу. Новий власник підприємства, молодий та ранній, нібито модернізував його, але то все про людське око. Навіть витяжок справжніх грошовитий скнара не встановив — сама декорація для всіляких комісій, які частенько навідувалися з перевірками, але не могли дотямити, що таке обладнання підходить хіба для кухні у «хрущовці», а не для великого заводського цеху. А може, і могли, та не хотіли. Бо що їм до жінок, які вмлівають біля печей, падають із носовими кровотечами?

Їй подобалося будити вранці Настуню, готувати для неї сніданок, проводжати її до школи, виглядати зі школи, мити й розчісувати їй коси. Подобалося дивитися, як вона готує уроки, ходити з нею лісовими стежками, розказувати про помічне зілля та коріння. Вона тішилася, що дівчинка відійшла від своїх страхів, перестала плакати ночами. Не могла вже уявити розлуки з нею. Та й що буде з Настунею, коли вона, Любка, поїде?

Тепер і молодші школярі мусили вчитися в Заозерному, бо початкову малокомплектну школу в Сильці закрили. Зазвичай Зінині хлопці самі прибігали до озера та всідалися в човен поруч із Настею. Але цього ранку з ними прийшла й Зіна. Любка зразу відчула: прийшла, щоб поговорити з нею. Вони мовчки прошкували від озера, плече до плеча, як колись, у шкільні роки. Любка згадувала, як урятувала Зіну від сусідського пса, що зірвався з прив’язі й вибіг на дорогу, як кидалася з кулаками на хлопців, які доводили подругу до сліз своїми кпинами.

Вона завжди була Зіниною захисницею. Якби тоді хтось поставив Зіні такого синця, з-під якого цього ранку визирало її око, Любка йому нізащо б не простила.

— Хочу порадитися, — сказала Зіна. — Більше нема з ким.

— А чоловік? — здивувалася Любка.

— Немає більш чоловіка. Спочатку оскаженів, кричав, руки розпустив. Бачиш, яку цяцьку під оком зоставив на довгу й незабутню пам’ять. А потім злякався, що за Настю можуть дізнатися, і тоді… Якщо, каже, вже посторонні знають… Це я йому про тебе сказала й міліцією пригрозила. От і повіявся. Нібито в Польщу на заробітки. А втім, хто його знає, куди. Хіба йому звикати? Воно, може, і на краще, що повіявся. Хіба це життя?

Я от теж надумала… Ніна Чумакова в гості приїхала. Каже, допоможе в Італії з роботою. Вона давно там, усе вже знає, навіть власну піцерію відкривати збирається. А за рік я б і дітей до себе забрала. Так тепер уже роблять наші жінки. Для дітей заробітчанок там і садочки є, і школи. Ага, до чого це я? Скажи, хай Настя сьогодні повертається додому. І поговори з нею — хай послухається мене. Діло таке… Доведеться їй пропустити рік у школі й побути зі Світланкою вдома. Вона в мене дівчина тямуща, усе вміє — і прати, і варити. Словом, упорається. Я в п’ятнадцять років уже нарівні з жінками в полі працювала, льон брала. А Вітьку з Вадимом можна в інтернат при школі в Заозерному. Дехто з дальніших сіл так і зробив, щоб не доправляти дітей щодня, і забирає їх тільки на вихідні. Як думаєш? Це ж тільки на рік.

Любка сторопіла.

— Ти здуріла, Зіно? Залишити четверо дітей і шукати невідомо чого на чужині?

— Як це — невідомо чого? Щастя я хочу! Простого жіночого щастя! Чоловічої ласки, достатку. На що я тут можу сподіватися? Що тут у мене є?

— А діти?

— Не ятри мені душу, Любко! Кажу ж тобі, заберу їх. Через рік. А не зможу забрати, то хоч грошей зароблю та й вернуся. Діти — це таке щастя, якому потрібно прірву грошей.

— Залишай їх у мене.

— Що ти сказала? — Зіна здивовано глипнула з-під фіолетового синця. — Залишити тобі що? Гроші?

— Дітей!

— Ти ж до міста їдеш.

— Уже не їду, — зітхнула Любка.

* * *

За рік Любка тільки раз навідалася до Луцька. Забирала документи з хлібозаводу й заодно возила Гілька, геть осліплого, до клініки лазерної хірургії. Оперували дідові тільки одне око. За друге, сказали, можна буде взятися через якийсь час. «Закапуйте батькові тричі на день, ось це — по одній краплі, а це — по дві. Тільки обов’язково! Не пропускайте. А місяці за три-чотири можете знов приїжджати».

— Чули, дорогенький «тату», що лікар сказав? — нагадала Любка дорогою додому. — Три рази — рано, в обід і ввечері — ви в мене вдома. Як штик! Щоб не шукала я вас то біля озера, то під лісом, то біля Данилового генделика. І про первачок тепер забудьте.

— А казьонку мона? — пооране зморшками й чисто поголене з приводу поїздки до міста дідове обличчя стало таким нещасним, ніби Любка його на каторжні роботи прирекла.

— Що казьонка, що самогонка — один дідько. Навіть не думайте! — суворо наказала Любка.

— Добре, добре, «доцю»! — хитро усміхнувся дід. А за хвилину видав свій новий експромт.

Одноокий, як циклоп, І ні краплі в роті… Як так жити, лучче хлоп Втопиться в болоті.

— Я вас утоплюся! — пригрозила Любка. — Колись ми ще зберемо гроші на другу операцію, і ви не будете, як циклоп.