Дмитро Джангіров - Іміджмейкер із Москви

Нестор Євграфович, сидячи за столом, повільно перераховував гроші і наспівував, весело імпровізуючи:

– И Ленин такой молодой, и выборов срок впереди!

Асистент, не відриваючи очей від двох купок зеленої валюти, поцікавився:

– Нестор Евграфович, а мы, случайно, не продешевили?

Іміджмейкер закінчив рахувати, заховав гроші назад у шухляду і поділився з помічником власним баченням їхньої ситуації:

– Артурчик, мы вынуждены в предельно сжатые сроки решить две задачи. Стратегическую – плавно войти на местный рынок имиджмейкерских услуг, и еще более стратегическую – заплатить за гостиницу. Я уж не говорю про суперстратегическую задачу – нормально пообедать в ресторане… У двері знову постукали. Хтось за дверима запитав:

– Тут мешкає професор Н. Є. Боженко? Іміджмейкер зреагував миттєво – одразу

ж розкрив першу-ліпшу папку і без жодних емоцій голосно попросив асистента:

– Артуре Андрійовичу, запросіть, будь ласка, шановного відвідувача!

Артур розгублено перепитав:

– Не понял?…

Шеф подивився у спантеличені очі помічника, насупився і пошепки суворо скомандував:

– Быстро открывай дверь и веди его сюда…

І вже знову голосно додав:

– Швидше, Артуре!

До кімнати увійшов другий відвідувач – міцно збитий чолов'яга з розкішними вусами, одягнений у вишиванку та чорний костюм. В руках він тримав газету «Вечірнє Місто». Нестор Євграфович гостинно посміхнувся і підвівся з крісла назустріч гостю:

– Друже мій, бачу, ми з вами читаємо одні й ті самі видання! – приязно промовив він і, щоб не дати відвідувачу опам'ятатися, жестом ілюзіоніста вихопив із шухляди свій примірник «ВМ».

– Сідайте, шановний! – запросив іміджмейкер, вказуючи на світле шкіряне крісло.

Відвідувач обережно, з недовірою опустився на запропоноване місце. Якийсь час він розглядав інтер'єр люксового номера, потім обпершись руками на м'які бильця, насупився, намагаючись надати обличчю якомога суворішого вигляду, і промовив:

– Я так розумію, що української мови вас навчили в московських спецслужбах, пане професоре, чи, може, точніше було б – «таваріщ майор»?

Іміджмейкер знову дружелюбно засміявся і, присівши на бильце свого крісла, легко нейтралізував агресивний випад гостя:

– По-перше – полковник, а по-друге, – з ким маю за честь?

Відвідувача дещо спантеличила непідробна миролюбність політтехнолога. Але, мабуть згадавши про мету свого візиту, він повернувся до звичного стилю спілкування: розгладивши вуса, гість скорчив гордий вираз обличчя і почав набирати в легені якомога більше повітря. Здавалося, він хоче вдихнути все повітря в кімнаті. Шнурівка на його вишиванці напнулася… і відвідувач патетично виголосив:

– Я – Богдан Степанович Сливка, координатор районного об'єднання націонал-демократичних сил!!

Іміджмейкер нахилився у бік співрозмовника і довірливо та проникливо зізнався:

– Пане Сливко! Зізнаюся відверто – я повернувся на неньку-Україну, щоб спокутувати свої старі гріхи…

Артурчик зауважив, що шнурівка на вишиванці пана Сливки суттєво попустилася; асистент захоплено спостерігав за віртуозною розмовою шефа і водночас пильно стежив за реакцією співрозмовника.

– Я прекрасно знаю, з якими складнощами зіткнулась моя рідна Батьківщина, чию співочу мову я увібрав з молоком матері! Ви, як я бачу, справжній патріот, то ж підкажіть мені – чим я можу допомогти розбудові нашої молодої, а тому не завжди досвідченої державності? – остаточно опанував ситуацією Нестор Євграфович.

Дихання пана Сливки почастішало. Артурчик упіймав себе на думці, що навіть сам голос його шефа міг переконати кого завгодно, в чому завгодно і де завгодно. Бо говорив він щиро, впевнено і тільки те, що найбільше цікавило і боліло його співрозмовнику, чого той прагнув і очікував підсвідомо. І люди йому вірили. І довіряли. Завжди. Не вірити йому було неможливо. Сама природа єства іміджмейкера породжувала до нього симпатію. Інколи в Артурчика складалося враження, що, переконуючи чергового клієнта, Не-стор Євграфович і сам щиро вірить кожному своєму слову, навіть коли стверджує заздалегідь приречені і відверто неможливі речі. Збуджений координатор націонал-демократів розчулено мовив:

– Ви знаєте, як мало справжніх патріотів у нашій Верховній Раді… От якби ваш великий, але порочний досвід поставити на службу національній ідеї!

Іміджмейкер встав із бильця і сів за свій робочий стіл:

– Я прийняв рішення! – рішуче виголосив він. – Ви повинні висунути свою кандидатуру по Центральному виборчому округу, а моя підтримка вам гарантована!

Не дозволяючи Сливці отямитись, іміджмейкер, рухаючи великим – «елітним» – пальцем, дав знак асистентові, і ввічливо розпорядився:

– Артуре Андрійовичу, прайс і каву з коньяком панові Богдану!

Артурчик простягнув гостю роздрукований для Симорозенка аркуш з «елітними» розцінками і поставив на стіл тацю з чашкою кави і чаркою коньяку. Гість повільно вчитувався в аркуш, і його очі дедалі більше округлювалися. Він нервово ковтнув коньяк, запив гарячою кавою і закашлявся. Іміджмейкер нагнувся і зазирнув у прайс:

– Ой, пробачте, Богдане Степановичу, що москальською мовою! Але цифри я можу вам перекласти… – запопадливо запропонував Нестор Євграфович.

Сливка замахав руками:

– Нє нада! В смисле – не треба! Трохи отямившись, він продовжив:

– Хоча… Якщо при перекладі сума зменшиться принаймні… – Сливка почав розглядати стелю, ніби шукав потрібну цифру, але, мабуть, не знайшов, бо нерішуче припустив:

– Удвічі?

Іміджмейкер охоче і приязно сприйняв припущення клієнта за пропозицію, непомітно для гостя підморгнув Артурчикові і люб'язно попросив:

– Артуре Андрійовичу, будь-ласка, прайс…

За секунду асистент вже виймав із принтера роздруківку для бізнес-класу. Нестор Євграфович, навіть не глянувши на цифри, поклав аркуш перед Сливкою і підкреслено спокійно продовжував:

– Звичайно, пане Богдане! Ми ж з вами обидва – патріоти, тому половину платите ви, а половину будемо вважати моїм особистим внеском у розвиток національно-демократичного руху! До того ж, свою частку я вношу одразу, а з вашої на перший раз вистачить… ну, скажімо, чотири тисячі авансу.

– Чотири тисячі чого? – обережно перепитав Сливка.

– Доларів, вибачайте за цю маленьку і останню зраду національній ідеї… – подружньому посміхаючись, уточнив Нестор Євграфович. Націонал-демократ тяжко і протяжно зітхнув.

Трохи пововтузившись, він нерішуче дістав із внутрішньої кишені малоформатне видання «Кобзаря», розкрив книгу, добув із вирізаного в ній сховку пачку доларів і, ще раз зітхнувши, мовчки відрахував названу суму. Іміджмейкер, не перераховуючи, недбалим жестом жбурнув гроші у шухляду стола, і зі словами:

– А решту – по ходу втілення національної ідеї у свідомість виборців Центрального округу, – провів клієнта до виходу. Сливка зупинився у дверях і, знову тяжко зітхнувши, промовив:

– Ну, як казав класик – «лупайте цю скалу». Почнемо лупати прямо завтра, пане професоре!

Іміджмейкер по-братському поклав руку на плече націонал-демократа:

– Можете звати мене просто – «пан Нестор». Так мене називав пан Бжезінський… – приязно посміхаючись, сказав він Сливці.

Брови клієнта здивовано полізли на лоба:

– Як?! Сам Збігнєв Бжезінський?! – захоплено вигукнув координатор районних націонал-демократів.

– Авжеж, коли на початку дев'яностих відряджав мене