Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

погодилася людина-мумія зовсім іншим голосом. — Його величності — уклін і привіт… Заходьте.

Гарольд узяв мене за руку й потягнув через весь трактир, повз столи і розбійників, які там сиділи, повз піч, біля якої метушилася та ж огрядна жінка, котра виливала помиї. Потягнув у найдальший куток. І я побачила, що там справді сидить жебрак — лисий, як картопля, брудний і, здається, трішечки горбатий.

— Ну, — Гарольд нахилився до мого вуха. — Зло. Не має. Влади. Запам’ятала?

— Ага, — відповіла я тремтячим голосом.

— Іди!

І він підштовхнув мене в спину.

Жебрак сидів, схрестивши тонкі ноги. Між його колінами лежав на підлозі солом’яний капелюх із широкими крисами. Я підійшла, затиснувши монетку в кулаці. Жебрак на мене не дивився — він, здається, спав сидячи.

Не підходячи до жебрака кроків на три чи чотири, я прицілилася. Ну з фізкультури-то в мене завжди були гарні оцінки — я й бігаю швидко, і в баскетбольну корзину влучаю із середини поля. Мене б і в шкільну команду взяли, якби не зріст…

Тож я прицілилася — і кинула монету в корзину… тобто в капелюх. Монета вдарилася об солом’яну стінку і скотилася на дно. Є!

Не встигла я зрадіти, як жебрак розліпив повіки і зиркнув на мене. І ноги мої приклеїлися до брудної підлоги.

— Щоб ви всі здохли, — сказав жебрак. І в тому його проклятті була така сила, що я раптом зрозуміла: воно збудеться. Збудеться і занапастить не тільки мене, а й усе це місто, Гарольда, Оберона… Потім воно просочиться в наш світ і занапастить маму, Петрика і Дмитрика, навіть вітчима, навіть завучку і весь наш клас…

А жебрак, побачивши мій страх, посміхнувся беззубим ротом і заволав на все горло:

— Щоб ви всі здохли! Щоб! Ви! Всі!

— Зло не має влади, — забурмотіла я крізь сльози, що раптом виступили на моїх очах. — Зло не має влади…

І провела рукою, як показував Гарольд, проте навіть дим не розігнала.

Жебрак випрямився, горб його зник, він повищав і став огряднішим, рот зяяв чорною дірою.

— Здохли! Здохли!

— Зло не має влади, — я вже ревіла. Бо ясно ж: «чарівні» слова — брехня, зло має владу, та ще й яку!

— Зло не має влади, — сказав хтось за моєю спиною.

Жебрак раптом заткнувся на півслові. Глянув поверх моєї голови, потім зіщулився, як квашений помідор, який прокололи виделкою. І стало ясно: все, що він казав, — тільки базікання старої, злобливої божевільної людини. У цього беззубого зла дійсно нема влади ні над чим…

Жебрак знову склепив повіки й умить заснув. Чи вдав, що спить.

А в мене за спиною стояв Гарольд. Блідісінький. І губи в нього трусилися.

І всю дорогу назад, до самого замку, він не сказав мені ані слова.

* * *

— Ну скажи, що я зробила неправильно?

— Ти все зробила неправильно! Ти взагалі нічого не зробила! Замість того щоб зупинити зло, ти почала підживлювати його своїм страхом. Хіба я тебе про це просив?

У великій і дуже затишній кімнаті горів камін, пахло свіжим деревом, димком і сіном. Уздовж стін стояли лавки з матрацами — лягай собі і відпочивай, слухай тишу за розчиненими вікнами, мрій про польоти…

Як би не так!

Скоцюрбившись, я сиділа на лавці, а Гарольд, чорний як хмара, ходив із кутка в куток. І це виходило в нього так люто, що будь-який тигр у клітці позаздрив би.

Мій страх улігся. Залишилася тільки образа.

— А про що ти мене просив? Підійти й щось сказати! Я підійшла? Сказала? Вийшло не так — так ти мене не навчив, як треба!

Він метнув на мене такий погляд, що я відсунулася назад на своїй лавочці. Ще битися полізе чого доброго. Ну, хай тільки спробує, я його до крові вкушу.

— Знаєш, — сказав він спересердя, — якби його величність… сам не сказав, що в тебе є талант — я б…

І він замовк.

— Що, — запитала я єхидно, — не повірив би? Королю б не повірив, так?

Гарольд нічого не відповів. Ще раз пройшовся з кутка в куток.

— А знаєш, — сказав він раптом спокійно. — Давай спати. Завтра рано в похід… Якщо ти не передумаєш, звичайно. Адже поки не засурмить сурма, можна попросити його величність повернути тебе назад… звідки взяли. Ти тільки скажи…

Він відійшов у дальній куток і влігся там на солом’яний матрац. Укрився картатою вовняною ковдрою і невдовзі засопів.

Розділ п’ятий

Коли засурмить сурма

Звісно, я не заснула.

Нехай матрац був чистий і достатньо м’який, хоча вогник у каміні так затишно палахкотів, нехай за вікном тихо співали нічні птахи й світили величезні казкові зірки. Нехай усе було гаразд, але ж мені було погано.

По-перше, соромно й страшно було згадувати моє перше «магічне» завдання і як я його провалила. Це вам не контрольна. Якби Гарольд не втрутився — навіть і не знаю, що зі мною сталося б.

По-друге, мене страшенно образили слова Гарольда. Він не вірив, що я маг. Він хотів, щоб я переполохалася й утекла у свій світ. Він просто мріяв про це. Тоді б він сказав Оберонові зі вдаваним смутком: «На жаль, ваша величносте, вона всього тільки дівчинка, та ще й маленька як на свої роки. Я дуже хотів навчити її магії. І я б її навчив, звичайно, якби вона не злякалася…

І коли я уявляла Гарольда, який говорить усе це Оберонові й скрушно хитає головою, мені хотілося гризти ковдру.

Крім того, мені дуже хотілося додому. Ну просто до сліз. Звідси, із Королівства, всі домашні біди здавалися маленькими й несправжніми.

Гарольд сопів уві сні. Якось дуже гучно, ненатурально сопів. Я раптом подумала: а чи так просто йому заснути? Адже якщо я провалила перше завдання, то й він провалився як учитель. А Оберон йому довіряє…

Ніби у відповідь на мої думки Гарольд засопів голосніше й перевернувся на другий бік. І захропів так, щоб усім було зрозуміло: спить людина.

Камін догорав. Невдовзі в кімнаті стало зовсім темно.

* * *

Розплющую очі — а у вікна б’є сонце. На підлозі соломинки блищать, як золоті. У дальньому кутку кімнати сидить Гарольд і натягує чоботи.

— Уставай. Іди вмивайся.

— Доброго ранку, — сказала я ввічливо.

У коридорі був умивальник, я ще вчора запам’ятала, де він стоїть. І тільки я задумалася, як прилаштуватися, щоб злити собі на руки з ковша, як з’явилася жінка у фартусі — кругленька, веснянкувата, привітна. Здається, я її десь раніше бачила.

— Доброго ранку, новий магу дороги! Давайте-но