Андрій Анатолійович Кокотюха - Леонід Кравчук

та балтійських країнах. В умовах такої нестійкої рівноваги кожна нова зміна у політичному житті Союзу й України могла мати далекосяжне значення. Одночасно поряд з лівими і центристськими партіями утворилися крайні націоналістичні партії, які ідеологічно пов’язували себе з традиціями визвольної боротьби 1940-1950-х років і критикували Рух як надто поміркований і колабораціоністський. Влітку 1990 року вони об’єдналися в Українську міжнародну асамблею (УМА). Прийняття Декларації про суверенітет та утворення політичних партій засвідчили, що основні програмні положення Руху виконані. Другий з’їзд Руху (25—28 жовтня 1990 р.) прийняв нову програмну мету – здобуття самостійності України мирними методами. Разом з тим, його діяльність набрала відверто антикомуністичного спрямування – з’їзд заборонив членство в Русі тим організаціям, керівний центр яких знаходився поза Україною (малися на увазі КПУ – КПРС).

«Мені не раз давали прочухана, – згадує Леонід Кравчук. – Мовляв, я заграю з опозицією. Я кажу: не можна, щоб у Верховній Раді були дві течії. Їх менше, нас більше, що захочемо, те зробимо. Але це не демократія. Демократія – це коли меншість має право щось сказати. Я залишився на своєму, комуністи – на своєму. Секретаря ЦК ніхто ніколи в житті не критикував, вони до цього не звикли. Потім пішло на вирішення проблем, зі скрипом – але пішло. Вже великих конфліктів у Верховній Раді не було. Вже й комуністи почали виступати, а частина їх почала прислухатися до демократичних принципів». Структурні зміни в українському опозиційному таборі засвідчили формування національного антикомуністичного блоку. Окрім Руху, Народної Ради й новоутворених партій сюди увійшли молодіжні організації (Спілка незалежної української молоді, Українська студентська спілка, Студентське братство, Демократична спілка студентської молоді) та численні організації національних меншостей в Україні. Вони творили прообраз самоорганізованого громадянського суспільства, яке виникло на противагу комуністичній владі і привело до повалення соціалістичних режимів у 1989 році в Польщі, Чехословаччині, Угорщині та Східній Німеччині, підірвало комуністичну монополію у трьох балтійських республіках СРСР, а в самій Україні – відтіснило від влади комуністів у трьох західних областях – Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській.

Але на відміну від Польщі й балтійських республік в Україні сильно відчувалася різниця у рівнях національної свідомості. Рух, що базувався в основному на інтелігенції Західної і Центральної України, не міг знайти спільної мови з масовим робітничим рухом на Сході, особливо на Донбасі. Самим робітникам не вдалося розвинути не те що почуття національної солідарності, як це було в Польщі, але навіть почуття солідарності всередині свого класу. Вони відчували недовіру до будь-якої форми політичної організації, що робило можливості їхньої політичної мобілізації дуже проблематичними. Відносна слабкість і роз’єднаність опозиції не дозволяли їй відіграти роль рівноцінного суперника КПУ в боротьбі за владу, але вона могла чинити ефективний тиск «знизу». «Бракувало аналізу, тільки емоції», – оцінював ті політичні процеси Леонід Макарович і визнавав: якби демократи не чіплялися за депутатські крісла, можна було б приймати рішення про дострокові вибори, і до серпня 1991 року в республіці був би принципово новий парламент.

Агонія радянської України

Пізньої осені 1990 року Україну, як і весь Союз, захлеснула відверта антиреформаторська хвиля. Комуністична більшість Верховної Ради ввела обмеження на проведення демонстрацій. 7 листопада, під час чергового святкування річниці Жовтневої революції, в Києві була вчинена провокація проти депутата і колишнього дисидента Степана Хмари – в переході на площі Жовтневої революції він побився з полковником КДБ Григор’євим, відповідаючи на провокаційні дії з його боку. «Група 239» позбавила його депутатського імунітету, і Хмара був заарештований прямо в парламенті. Однак сили комуністичної більшості були підірвані розколом у її рядах. Розбіжності виникли в першу чергу між першим секретарем КПУ Станіславом Гуренком і Леонідом Кравчуком. Викликані вони були різним ставленням до подій 13—20 січня 1991 року, коли центральна влада застосувала військову силу в Вільнюсі і Ризі для протидії сепаратистським настроям у Литві й Латвії. Президія Верховної Ради УРСР наважилася на безпрецедентний крок – прийняла заяву, в якій засудила дії Москви і розцінила їх як порушення державного суверенітету двох балтійських республік. На лютневому Пленумі ЦК КПУ 1991 року Кравчук захищав Верховну Раду від партії, вимагаючи від комуністів розстатися з ілюзією, що парламентом можна управляти з партійних кабінетів.

Позицію Кравчука підтримала група партійної еліти з числа директорів великих підприємств, серед яких були Леонід Кучма та Володимир Слєднєв, і апарату Верховної Ради – зокрема Іван Плющ, Микола Хоменко та інші. За ініціативою «націонал-комуністів» до Всесоюзного референдуму 17 березня 1991 року про збереження СРСР як «оновленої федерації суверенних республік» було включене додаткове республіканське питання: «Чи Ви згодні з тим, щоб Україна була частиною Союзу Радянських Суверенних держав на основі Декларації про державну суверенність України?» Контрольовані опозицією ради трьох галицьких областей включили ще й третє питання: «Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?» Результати референдуму дали нову легітимізацію для «націонал-комуністів». Громадська думка в Україні виявилася більш консервативною, ніж в інших республіках: на перше питання ствердно відповіли 70,5% учасників, тоді як населення балтійських республік, Вірменії і Молдови взагалі бойкотувало референдум. Зате 80% виступило за зміцнення державної суверенності України.

Офіційна Москва й офіційний Київ трактували результати референдуму кожен по-своєму. Якщо Горбачов приступив до переговорного процесу з республіками про укладення нового Союзного договору за формулою «сильний центр – сильні республіки», то Леонід Кравчук й українські «націонал-комуністи» віддавали перевагу другій половині цієї форми, де йшлося про «сильні республіки», не бачачи необхідності у збереженні сильного центру. Весною-літом 1991 року в балансі політичних сил в Україні сталися нові зміни. Після виникнення «націонал-комуністичного» крила фактично перестала існувати «Група 239». У березні 1991 року Україною прокотилася нова хвиля шахтарських страйків, яка на той раз мала виразно політичний характер: відставка Горбачова, розпуск Всесоюзного з’їзду народних депутатів і надання Декларації про суверенітет конституційного статусу. Вперше за довгі роки національному рухові вдалося зблизитися з робітничим рухом: 21—23 червня у Києві було утворено Всеукраїнську спілку солідарності трудящих («ВОСТ»). Спілка, що складалася в основному з робітників, включила до свого керівництва національно-радикальних депутатів Ларису Скорик та Степана Хмару.

Нові політичні зміни означали не стільки зростання популярності українського опозиційного руху, скільки падіння престижу центру і комуністичної партії. Поява «націонал-комуністичного» крила означала спробу більш далекоглядної частини партійного керівництва знайти нову легітимацію своєї влади – і таким впровадженням на цей раз стало служіння ідеї зміцнення української суверенності. У цьому українські «націонал-комуністи», ідеологом яких лишався Леонід Кравчук, наслідували позицію Бориса Єльцина та його прибічників з Росії, що видокремилися зі старої комуністичної номенклатури і твердо