Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він був дуже не в гуморі — тобто такий, як завжди. Розповів, що був у місті, й там справи йдуть чортзна-як. Адвокат сказав, що виграє процес і отримає гроші, якщо їм вдасться довести справу до суду, але є багато методів відтягнути слухання, і суддя Тетчер зуміє це влаштувати. А ще подейкують, нібито влаштовують новий процес, щоб забрати мене від батька і віддати під опіку вдові, й цього разу сподіваються його виграти. Я дуже засмутився, бо мені більше не хотілося жити у вдови, щоб мене знов утискували та виховували, як це в них там називається. Тут старий заходився лаятись, і лаяв усіх і кожного, хто тільки на язик потрапить, а потім ще раз вилаяв усіх підряд для певності, щоб точно нікого не забути, а потім лайнув усіх взагалі для заокруглення, навіть тих, кого не знав, як звати, облаяв найгіршими словами і пішов матюкатися далі.
Він кричав, що ще подивиться, як це вдова мене забере, що він буде пильнувати, і якщо вони тільки спробують йому влаштувати таку підлоту, то він знає одну місцину, де мене сховати, миль за шість чи сім звідси, і нехай тоді шукають хоч і сто років — все одно не знайдуть. Це мене знову ж таки засмутило, але ненадовго. Ну не буду ж я сидіти й чекати, доки він мене завезе світ за очі!
Старий послав мене до човника перенести речі, які він привіз: мішок кукурудзяного борошна фунтів на п’ятдесят, великий шмат копченої грудинки, порох і дріб, сулію віскі на чотири галони, а ще стару книжчину та дві газети для пижів, та ще клоччя. Я виніс усе це на берег, а потім повернувся і сів на ніс човна перепочити. Я обдумав усе як слід і вирішив: коли втікатиму з дому, візьму з собою рушницю і вудки. Сидіти на одному місці я не буду, а мандруватиму всією країною — краще вночі; харчуватимуся тим, що добуду полюванням та рибалкою, і піду так далеко, щоб ані старий, ані вдова мене більше не знайшли. Я вирішив випиляти колоду і втекти сьогодні ж уночі, якщо старий нап’ється, а судячи з привезеної сулії, він таки нап’ється, хто б сумнівався! Я так задумався, що навіть не помітив, скільки часу минуло, доки старий не гукнув мене і не запитав, що я там — сплю чи втонув.
Поки я переносив речі в хатину, вже майже зовсім стемніло. Я почав готувати вечерю, а старий тим часом устиг ковтнули пару разів із сулії; це підняло його бойовий дух, і він знову розійшовся. Він випив ще в місті, провалявся цілісіньку ніч у канаві, й тепер на нього просто страшно було дивитися. Коли ж його розвозить після випивки, він завжди починає лаяти уряд. Ось і цього разу завів своєї:
— А ще називається уряд! Ну на що це схоже, скажіть-но мені! Оце такі закони! Забирають у чоловіка сина — рідного сина, а він же його ростив, піклувався, гроші на нього витрачав! Еге ж! А щойно виростив нарешті цього сина, думаєш: час би й відпочити, нехай тепер син попрацює, допоможе батькові хоч якось, — тут закон його і цап! Це називається уряд! І це ще не все: закон допомагає судді Тетчеру забрати в мене капітал. Ось як цей закон робить: бере людину з капіталом шість тисяч доларів, навіть більше, запихає її в таку оце стару хижку, ніби в пастку, і примушує носити таке лахміття, що й свиня посоромилася б його одягти. А ще називається уряд! Людина в такого уряду зроду прав своїх не доб’ється. Та що тут казати! Інколи думаєш: ось візьму та й поїду з цієї країни назавжди. А я їм так і сказав, просто в очі старому Тетчеру так і сказав! Багато хто чув і може повторити мої слова. Кажу: «Я б ні за гріш покинув цю прокляту країну і більше навіть не поглянув би на неї! — Ось цими словами і сказав. — Погляньте, кажу, на мого капелюха, якщо це, по-вашому, капелюх. Верх відстає, а решта сповзає нижче підборіддя, так що й на капелюх зовсім не схоже, голова стирчить, ніби в комині. Дивіться, кажу, якого капелюха мушу носити, а я ж один із найперших багатіїв у місті, лише ніяк не можу добитися своїх прав».
Еге ж бо, чудовий у нас уряд, просто прекрасний! Ти тільки послухай. Був там один вільний негр із Огайо — мулат, майже такий само білий, як білі люди. Сорочка на ньому біліша від снігу, капелюх сяє, і вбраний він, як ніхто в цілому місті: годинник на ланцюжку золотий, тростина зі срібним набалдашником — така поважна птиця, куди твоє діло! І що ти думаєш? Кажуть, ніби він учитель у якомусь там коледжі, вміє балакати різними мовами і все на світі знає. І це ще не все. Кажуть, ніби він має право голосувати в себе на батьківщині. Ну, цього я вже не витримав. Думаю, до чого ж ми так докотимося?! Саме був день виборів, я б і сам пішов голосувати, якби не хильнув зайвого, а коли дізнався, що у нас в Америці є такий штат, де цьому негру дозволяють голосувати, то я взяв і не пішов, сказав, що ніколи більше не голосуватиму. Саме так і сказав, і всі мене чули. Та нехай ця вся країна западеться — все одно більше ніколи в житті не голосуватиму! І ти тільки подумай, як цей негр нахабно поводився: він мені навіть і дороги не дав би, якби я його не відіпхнув. А так спитати: чого цього негра не продадуть на аукціоні? Ось що я хотів би знати! І як ти думаєш, що мені відповіли? «Поки що, — кажуть, — не можна продати, доки він не проживе в цьому штаті півроку, а він ще стільки не прожив». Ну, ось тобі й приклад. Що ж це за уряд такий, якщо не можна продати вільного негра, доки він не прожив у штаті шість місяців? А ще називається уряд, і видає себе за уряд, і вважає, ніби він уряд, а цілі півроку з місця не може зрушити, щоб ухопити цього шахрая, цього волоцюгу, вільного негра у білій сорочці й…
Татуньо так розходився, що вже не помічав, куди його несуть ноги, — а вони не надто його слухалися, тож
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Гекльберрі Фінна», після закриття браузера.