Джеймс Джойс - Портрет митця замолоду

— Ваша правда, мадам, — сказав дядьке Чарлз. — Ну, Саймоне, на цьому стало. Більше ні слова.

— Так-так, — поквапився сказати містер Дедалус. І рішуче відкрив полумисок:

— Ну, кому ще індика?

Ніхто не відповів. Данті сказала:

— Гарні мені слова в устах католика!

— Місіс Райордан, я благаю вас, — сказала місіс Дедалус, — облиште цю тему. Данті накинулася на неї:

— То я маю сидіти і слухати, як глузують з пастирів моєї церкви?

— Ніхто проти них ні слова не каже, — мовив містер Дедалус, — якщо вони не пхаються в політику.

— Єпископи й священики Ірландії сказали своє слово, — сказала Данті, — і їх треба слухатись.

— Хай відкинуться від політики, — сказав містер Кейсі, — а то люди відкинуться від їхньої церкви.

— Ви чули? — сказала Данті, повертаючись до місіс Дедалус.

— Містере Кейсі! Саймоне! — сказала місіс Дедалус. — Припиніть уже!

— Негаразд! Негаразд! — сказав дядько Чарлз.

— Що? — вигукнув містер Дедалус. — То ми мали лишити його англійцям на поталу?

— Він перестав бути гідним вождем свого народу, — сказала Данті. — Він став публічним грішником.

— Усі ми грішники, і то чорні, — холодно сказав містер Кейсі.

— Горе тому, через кого спокуси приходять! — сказала місіс Райордан. — Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив'язано йому до шиї, і він був кинутий у море, ніж щоб він спокусив одне з цих малих. Це слова Святого Духа.

— Дуже погані слова, якщо хочете знати, — стримано сказав містер Дедалус.

— Саймоне! Саймоне! — сказав дядько Чарлз. — Дитина!

— Так-так, — сказав містер Дедалус. — Я мав на увазі... мав на увазі слова носильника на залізниці... Зрештою, все в порядку. Ану, Стівене, покажи тарілку, старий. На, доїдай. Ось.

Він накидав їжі на Стівенову тарілку, а дядькові Чарлзу та містерові Кейсі поклав по великому шматку індика і полив соусом. Місіс Дедалус їла мало, а Данті сиділа, згорнувши руки на колінах. Обличчя в неї було червоне. Містер Дедалус поколупався ножем на краю полумиска і сказав:

— Тут є одна лагоминка, папським носом зветься. Якщо хтось із шановного товариства...

Він підняв на виделці шматочок індика. Всі мовчали. Він поклав його собі на тарілку зі словами:

— Ну, тепер не скажете, що вам не пропонували. Мабуть, я з'їм його сам, бо останнім часом я щось підупав на здоров'ї.

Він моргнув Стівенові, накрив полумисок і знов узявся до їжі.

Поки він їв, панувала тиша. Відтак він сказав:

— Зрештою, погода таки не зіпсувалася. А в місті було повно нетутешніх.

Всі мовчали. Він знову заговорив:

— По-моєму, їх більше, ніж минулого Різдва.

Всі обличчя посхилялися над тарілками, і, не отримавши відповіді, він гірко зазначив:

— Що ж, зате різдвяну вечерю мені зіпсували.

— Не може бути ні щастя, ні благодаті, — сказала Данті, — у домі, де немає пошанівку для пастирів церкви. Містер Дедалус з гуркотом кинув ножа з виделкою на таріль:

— Пошанівку! Для кого — для Біллі з його пащекою? Чи для того мішка тельбухів з Арма? Пошанівок!

— Князі церкви, — глузливо протяг містер Кейсі.

— Візник пана лорда Літріма, аякже, — додав містер Дедалус.

— Вони — помазаники пана їхнього Господа, — сказала Данті. — Вони — честь свого краю.

— Мішок тельбухів, — відрізав містер Дедалус. — Гарний, коли спить. Бачили б ви, як він хлебче свинину з капустою холодного зимового дня. Рогуль!

Він скривив лице у скотинячій гримасі й заплямкав губами.

— Їй-богу, Саймоне, — сказала місіс Дедалус, — не слід так говорити при Стівені. Це неправильно.

— О, він усе згадає, коли виросте, — гаряче сказала Данті.

— Усі слова, сказані проти Бога, релігії і священиків у його власному домі.

— А ще нехай згадає, — крикнув містер Кейсі через стіл, — якими словами священики та їхні прихвосні розбили Парнеллові серце й загнали його в могилу! Нехай згадає і це, коли виросте!

— Сучі сини! — крикнув містер Дедалус. — Коли він упав, як вони напустилися на нього, зрадили його, рознесли його по шматках, як пацюки у канаві! Ниці собаки! А чого ж іще можна від них сподіватися? Чого ж іще, Христа ради?

— І правильно зробили! — крикнула Данті. — Вони послухались своїх єпископів та священиків. Честь їм і хвала!

— Це просто жахливо, що навіть у цей один день, — сказала місіс Дедалус, — ми не можем обійтися без цих жахливих суперечок!

Дядько Чарлз примирливо підняв руки:

— Тихо, тихо, тихо! Та чи ж не можна обмінятися думками, якими б не було, але без гніву та лайки? Негаразд, їй-богу.

Місіс Дедалус тихо сказала щось до Данті, але та відповіла голосно:

— Ні, я не буду мовчати. Я буду захищати мою церкву і мою католицьку релігію від віровідступників, які зневажають та обпльовують її.

Містер Кейсі грубо відсунув тарілку насеред столу і, виклавши на нього лікті, хрипким голосом звернувся до господаря:

— Скажи, я тобі не розказував про один славний плювок?

— Ні, Джоне, не розказував, — сказав містер Дедалус.

— Що ж, — мовив містер Кейсі, — історія вельми повчальна. І сталася не так давно, у графстві Віклоу, де ми з вами перебуваємо.

Але урвав, повернувся до Данті і з тихим обуренням сказав:

— І дозвольте зазначити, пані, якщо ви маєте на увазі мене, то я — не віровідступник. Я католик, як і мій батько, як і його батько перед ним, і батько його батька ще в ті часи, коли ми воліли віддати життя, аніж продати нашу віру.

— Тим більше, — сказала Данті, — вам повинно бути соромно за ваші слова.

— Історія, Джоне, — мовив містер Дедалус, усміхаючись. — Розкажи нам твою історію.

— Католик, аякже! — іронічно повторила Данті. — Та найзапекліший на цій землі протестант не наговорив би такого, що я нині чула.

Містер Дедалус заколихав головою, мугикаючи щось на сільський манір.

— Я не протестант, ще раз кажу вам, — повторив містер Кейсі, спалахнувши на виду.

Містер Дедалус, далі колихаючи головою, гугнявим голосом заспівав: