Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 2

Артур

Дівчина вочевидь нервувала.

Подзвонивши мені майже годину тому, вона сказала, що радо прийме мою пропозицію, та, схоже досі мала деякі сумніви з приводу останнього пункту.

Обіймаючи долонями чашку з фруктовим чаєм, котрий, підозрюю, замовила лише через те, що відмовилася від кави раніше, вона досі не зробила жодного ковтка. Здавалося, він виступав в якості мовчазної підтримки.

— Тож ви згодні взятися за мої умови?

Вона кивнула, від чого пасмо темного волосся впало їй на обличчя. А тоді, попри хвилювання і сумніви, рішуче подивилася на мене.

— Але мені потрібні певні гарантії. Частина суми авансом і деякі правила, передбачені договором.

Я посміхнувся. Дівчина нагадувала кошенятко. Дуже мале та миле, але з гострими кігтиками та зубами.

Вочевидь, вона була з тих, хто може себе захистити. Втім, я знав про це не за здогадками.

Рік тому, коли моя сестра повернулася додому з роботи у сльозах, з зірваними гудзиками на сорочці, що була частиною її клятої робочої форми, я відразу зрозумів що сталося.

Вона гірко плакала, її трусило, і я ніяк не міг цьому зарадити дуже-дуже багато годин, як і видобути з неї відповідь на питання “хто?”.

Вона була зламана. Моя мила молодша сестра зазнала того, чого не мала б зазнати жодна дівчина. І єдиною людиною, котра втрутилася, єдиною, хто спробував захистити її, була дівчина, котра зараз сиділа переді мною.

Діана. Талановита художниця з майстерним ударом по яйцях.

Одна тільки думка про те, що вона змусила ту мерзоту корчитися від болю на підлозі, викликала в мене усмішку.

Коли Міла розповідала мені, що сталося, вона найбільше шкодувала про те, що не змогла нічим відплатити своїй рятівниці. Брехня, до якої її змусили погрозами, лежала на плечах сестри соромом і глибоким почуттям провини. Адже після цього ту дівчину змусили покинути захід. І на цьому, як я підозрював, її неприємності не закінчилися.

Звісно, я не винуватив Мілу. Тим паче, що та мерзота погрожувала не лише їй, а й дівчині, що за неї вступилася, у випадку. якщо вона розтулить рота. Втім, теж не міг так просто відпустити ситуацію. 

Ні. Я мав намір помститися паскуді, що зробила це з моєю сестрою, й через котру вона вже рік відвідувала терапію. Я збирався поховати його, і усе, що мало для нього бодай якесь значення, будь то іграшковий ведмедик або багатомільйонний бізнес. І дізнатися більше про ту, що врятувала її.

Якщо вже бути до кінця відвертим, я думав про неї так само часто, як уявляв, що вбиваю Орлова власними руками, і намагався знайти на нього весь бруд, який взагалі існував. А часом, переважно уночі, вона займала усі мої думки.

Я відшукав її сторінки в соцмережах, декілька дописів на сайтах, присвячених щорічним благодійним художнім виставкам, зображення її робіт…

Я шукав інформацію про неї, наче одержимий. І, що більше я дізнавався про неї, то сильнішим ставало моє бажання познайомитися з нею особисто. Пізнати її.

Таке зі мною було вперше. Не інтерес до дівчини, звісно. Аж такий інтерес, що виходив за межі здорового глузду.

Це було чимось новим. Чимось хижим.

І тепер, сидячи навпроти неї, й жадібно вдихаючи її аромат через круглий стіл якогось харківського кафе, я мусив вдавати, наче цього не існує. Я мусив робити вигляд, ніби не божеволію від однієї думки про те, що нарешті бачу її не на фотографії чи відеозаписі. 

Не через те, що вона була гарна. Хоча, боги свідки, вона таки була гарна. Навіть більше ніж.

Діана мала довге, густе та темне волосся, виразні зелені очі та смагляву шкіру. Ніжні риси обличчя. Витончені вигини. Довгі тонкі пальці, що звикли тримати пензлі, та не боялися і іншої роботи.

Вона була ідеальною.

Проте найбільшою її перевагою було дещо, що не можна побачити оком. Це була її внутрішня сила. Сміливість. Жага до справедливості.

Те, що змусило мене закохатися в неї раніше, ніж ми зустрілися.

І те, що змусило мене приховувати власні мотиви за цим дурнуватим замовленням.

Бо інакше вона навряд підпустила б мене до себе.

— Звісно, я радо вас вислухаю, — погодився я після невеликої паузи.

Після моїх слів вона трохи розслабилася. Розправила плечі і більш впевнено продовжила:

— По-перше, я спатиму в окремій кімнаті, двері в яку зачинятимуться і відчинятимуться лише зсередини. Те саме стосується ванної кімнати. Мені потрібна приватність та безпека.

Я кивнув. Це навіть не обговорювалося.

Може у своїй зацікавленості я і перетнув певну межу, однак не був мерзотою, і не збирався порушувати її особисті кордони. Принаймні більше, ніж порушив, копирсаючись в мережі.

— Щось іще?

— Так. Жодного фізичного контакту без моєї згоди. Ані поцілунків, ані доторків до будь-яких частин мого тіла. Мій одяг та білизна також вважаються недоторканими. Інакше я матиму право на розірвання договору незалежно від стадії, на якій знаходитиметься робота, і отримання компенсації, рівній повній сумі мого гонорару.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍