Ана-Марія Еріш - Останній дракон, Ана-Марія Еріш

Адам

Ось і почалися канікули... Якщо чесно, я їх ніколи не любив, адже в цей час маю повертатися додому. Для мене завжди краще було залишатись в Академії, проте я мав їхати, аби ніхто не запідозрив. І хоча сам будинок ми продали ще після того випадку, однак я не міг бачити свою родину. Занадто важко це для мене було.

Особливо Кармен, яку при всіх називав мамою. І хоча вона по-справжньому здається любила мене, та я нічого не міг зробити. вона мені не рідна. От тільки правду майже ніхто не знав. Бабуся називала мою справжню маму соромом для нашої родини. Не дивно, що я з нею вже стільки не спілкуюся, нехай жінка і намагалась помиритись. Та я їй цього ніколи не пробачу.

- Адаме, ти в порядку? - запитала мене Кармен. – Виглядаєш якимсь блідим. Ще й майже не виходиш з зали з того часу як приїхав. Я хвилююся за тебе.

Це правда, я ж весь свій вільний час проводив за тренуваннями, намагаючись відточити свою майстерність. Це стало своєрідним заспокоєнням для мене, адже я завжди маю бути готовим до напади. Та й стати найкращим в Академії Я досі пам'ятав як застигнув перед небезпекою. І тепер кожного разу, коли мені загрожує щось, я нічого не можу зробити з собою. Хоча і тренуюсь майже весь вільний час.

От Кармен зараз найшла мене тут. Вона була дуже милою, але все ж я не можу нормально сприймати її, хоч ця жінка мене і виростила. Я пам’ятав посмішку та теплі руки моєї мами. І втратити її було найгіршим у житті.

- В мене все добре, - відповів я. - Але хочу залишитися наодинці. Мені потрібно тренуватися. Випускний рік в Академії, я не збираюсь втрачати лідерські позиції.

- Адаме, я розумію, що щось сталося з тобою. Назвемо це чуттям метаморфа, - посміхнулася вона. - І я хочу допомогти тоді. Ти ж знаєш, що я вважаю тебе своїм сином. Я завжди поруч, і готова вислухати тебе та спробувати допомогти.

Я це прекрасно знав, однак нічого не міг з собою зробити. Я не заслуговую на хороше відношення до себе. Кармен знала, що я винен в смерті рідної матері. Проте вона ніколи нічого мені не казала, а завжди була поруч. Пам’ятаю як в дитинстві я взагалі з нею поводився дуже погано, а вона ж все терпіла.

- Кармен, - тихо сказав я. – Мені просто треба побути на самоті зі своїми думками. А тренування найкраще дає змогу зосередитись на цьому. Ти ж розумієш.

І вона це знала, адже сама була випускницею Академії Метаморфів. Інколи легко можна було забути, що вона дуже здібний воїн. Хоча і працює в більш спокійній сфері.

- Добре, відпочивай, - врешті погодилась вона. – Ми з твоїм батьком сьогодні йдемо на благодійну вечерю. Тому не сумуй тут.

- Не в моїх правилах, - мені навіть вдалось посміхнутись.

Кармен, як і обіцяла, залишила мене одного. І хоча совість гризла мене за те, що я так вчиняю з цією прекрасною жінкою, та я нічого не міг зробити з собою...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍