Бернард Шоу - Вибрані твори. Том I

повернулися вже у дев’ятнадцятому вiцi пiд впливом Фiлiппа Уебба та його послiдовникiв у галузi мистецтва iнтер’єру, але ще рокiв п’ятдесят тому жоден священик, який поважає себе, не став би жити в такiй кiмнатi.

Звечорiло, i в кiмнатi темно; ледь-ледь освiтлює її вогонь, що блимає у вогнищi, та крiзь вiкно проникає тьмяне свiтло газових вуличних лiхтарiв; видно, що весь час iде теплий i тихий, без вiтру, але впертий дощик. Мiський годинник вiддзвонив «чверть», i до кiмнати заходить Джудiт з двома свiчками у глиняних свiчниках, якi вона ставить на стiл. Самовпевненiсть, що спостерiгалася у неї вранцi, зникла; вона схвильована i перелякана. Вона пiдходить до вiкна i дивиться на вулицю. Перше, що вона бачить там, — це її чоловiк, який пiд дощем поспiшає додому. Джудiт полегшено зiтхає, нiби схлипує, i повертається до дверей. Заходить Андерсон, закутаний у плащ, мокрий до нитки.

Джудiт (бiжить до нього). О, нарештi, нарештi ти прийшов! (Хоче обняти його).

Андерсон (ухиляючись). Обережнiше, моя люба, — я весь мокрий. Зажди хвилину — я скину плащ. (Повертає стiлець спинкою до камiна, вiшає на нього свiй плащ, струшує дощовi краплi з капелюха i кладе його на ґрати камiна; тодi обертається до Джудiт, простягнувши до неї руки). Ну ось! (Вона кидається йому в обiйми). Адже я не спiзнився? Коли я пiдходив до дому, мiський годинник саме вибив «чверть», а вiн же завжди поспiшає...

Джудiт. Сьогоднi, мабуть, вiн вiдстає. Я така рада, що ти вже дома!

Андерсон (пригортаючи її до себе). Ти хвилювалась, моя люба?

Джудiт. Трошки...

Андерсон. Е-е, та ти плакала?

Джудiт. Одну капелиночку. Не звертай уваги. Тепер уже все минулося. (Здалека чути звук сурми. Джудiт перелякано здригається, прислухається i вiдступає до крiсла). Що це таке?

Андерсон (iде слiдом за нею, ласкаво садовить її i сам сiдає поруч). Це король Ґеорґ, люба моя. Збiр у казармi, чи перекличка, чи наказ пити чай, взувати чоботи, сiдлати коней чи ще там щось подiбне. Солдати, коли їм чогось треба, не дзвонять у дзвоник i не гукають з ґанку, вони посилають сурмача, щоб сполохав цiле мiсто.

Джудiт. Ти справдi гадаєш, що немає небезпеки?

Андерсон. Аж нiякої.

Джудiт. Ти це кажеш, щоб заспокоїти мене, а не тому, що певен цього.

Андерсон. Люба моя! На цiм свiтi завжди є небезпека для тих, хто її боїться. Є небезпека, що наш дiм згорить уночi, але це ж не заважає нам спокiйно спати.

Джудiт. Так, я знаю, ти завжди це говориш, i ти маєш рацiю. О, цiлком, я це знаю. Я, мабуть, просто боягузка, та й усе. Менi аж серце стискається, як тiльки я згадаю про солдатiв.

Андерсон. Нiчого, моя люба. Хоробрiсть варта того, щоб її вибороти.

Джудiт. Так, мабуть, це правда. (Знову пригорнулася до нього). О, який ти хоробрий, дорогий мiй! (Зi сльозами на очах). Ну, то й я буду хороброю: тобi не доведеться червонiти за свою дружину!

Андерсон. Отак добре! Я дуже радий чути це! Чудово! (Пiдводиться i весело йде до вогню, щоб просушити своє взуття). Ідучи додому, я заходив до Рiчарда Даджена, але не застав його.

Джудiт (схоплюється, здивована). Ти був у цiєї людини?

Андерсон (заспокiйливо). О, нiчого не трапилося, моя люба. Його не було вдома.

Джудiт (мало не плачучи, так, нiби цей вiзит для неї особиста образа). Але навiщо ти пiшов туди?

Андерсон (серйозно). Є чутка, що майор Суїндон зробить i тут те саме, що вчинив у Спрiнгтаунi: щоб настрахати, вiн скарає на смерть когось iз вiдомих бунтiвникiв, як вiн нас називає. Там вiн обрав для цього Пiтера Даджена, як найгiршу людину в мiстi, а тут — принаймнi так гадають усi — вiн може взяти Рiчарда, бо ж той має тут найгiршу славу.

Джудiт. Але ж Рiчард казав...

Андерсон (добродушно перебиває її). Ну, Рiчард казав! Вiн казав те, що, на його думку, мало налякати тебе i мене, моя люба. Вiн казав те, чому — хай простить йому Господь — вiн охоче б повiрив сам. Жах бере, як подумаєш, що значить смерть для такої людини. І от я вважав своїм обов’язком застерегти його. Я просив переказати йому...

Джудiт (сердито). Що саме?

Андерсон. Тiльки те, що хотiв би його бачити у важливiй для нього справi i що, якби вiн завiтав сюди мимохiдь, то був би бажаним гостем.

Джудiт (з жахом). Ти запросив цю людину сюди?

Андерсон. Так.

Джудiт (падає у крiсло, сплескуючи руками). Сподiваюся, вiн не прийде! О, благаю Господа, щоб вiн не прийшов!

Андерсон. Чому? Ти не хочеш, щоб я попередив його?

Джудiт. Нi, вiн повинен знати, що йому загрожує небезпека. О, Тонi, хiба ж це грiх ненавидiти боговiдступника i негiдника? Я ненавиджу його. Вiн не виходить у мене з голови. Я знаю, вiн накличе на нас лихо. Вiн образив тебе, вiн образив мене, вiн образив свою матiр.

Андерсон (м’яко). Даруймо йому, люба моя, i тодi все це не матиме значення.

Джудiт. О, я знаю, що грiх ненавидiти кого-небудь, але...

Андерсон (пiдходить до неї, мова його нiжножартiвлива). Люба моя, ти зовсiм не така вже й грiшниця, як тобi здається. Найтяжчий грiх наш щодо ближнiх — не ненависть, а байдужiсть: ось у чому нелюдянiсть. Кiнець кiнцем, моя люба, якщо уважно придивитися до людей, то ти сама здивуєшся, як ненависть схожа на любов.

Джудiт здригається, якось дивно вражена, навiть злякана. Його це потiшає.

Так, я говорю цiлком серйозно. Згадай, як деякi подружжя з наших знайомих кривдять одне одного, винуватять, мучать ревнощами, не дають одне одному й дня прожити спокiйно i бiльше скидаються на тюремникiв та рабовласникiв, нiж на закоханих. І згадай, якi витриманi цi ж самi люди, якi вони чемнi, сповненi гiдности та незалежности у поводженнi зi своїми ворогами; як обережно, старанно добирають вони слiв, говорячи про них. Ха! Чи не здавалося тобi часом, що будь-хто з них, сам того не знаючи, приязнiше ставиться до ворогiв своїх, нiж до власних чоловiка чи жiнки? Вiр менi, мила, ти, справдi, й сама того не знаючи, бiльше любиш Рiчарда, нiж мене. Це так.

Джудiт. О, не кажи цього, не кажи цього, Тонi, навiть жартома! Ти не знаєш, якi страшнi почуття постають у менi вiд твоїх слiв!

Андерсон (смiючись). Ну-ну, не гнiвайся, кохана. Вiн — погана людина, i ти ненавидиш його, як вiн того i вартий. А зараз ти приготуєш чай, правда?

Джудiт (охоплена каяттям).