Наталія Очкур - Містичний вальс

— Тобі було погано зі мною, Лано?

— Ні, чому ж? Було файно, тільки давай домовимось, що ключовим словом у наших теперішніх стосунках залишиться саме «було».

— Світлано…

— Крісе, не треба, — уникаючи чергової спроби обійняти її, простогнала Лана. — Ти знаєш мене ледь не краще, ніж я сама себе. І якби я чогось хотіла, ніколи не стала б комизитись. Але я — не хочу. Нічого не хочу. Пробач.

— А я думав, буде мені подарунок на Різдво.

— Думав? — від гніву — здається, і цей її річчю вважає — у Лани з очей бризнули злі сльози. — А ти навчився думати? Проблиск інтелекту подолав бунт гормонів? Видовище, мушу зізнатися, не менш вражаюче, аніж мавпопітек, що вперше став на задні лапи.

— Ти хочеш образити мене? — тихо спитав Крістіан, і лють дівчини почала поволі затихати. Кріс — хороша людина, і один із небагатьох чоловіків у її житті, який дійсно ставиться до неї з розумінням. Він не заслужив того, щоб вона зганяла на ньому зло. Тим більше, через те, що закохалась у мужчину, якого не існує.

— Ні. Я хочу, щоб ти дав мені спокій.

Крістіан помовчав, а потім повільно сказав:

— Я люблю тебе, Лано. По-справжньому.

— Якщо це так, то мені шкода, — так само повільно відмовила вона, зі щирим жалем поглядаючи на зажурене лице австрійця. — Дійсно шкода, любий. Бо я не люблю тебе.

— Натяк вийшов прозорим, як щойно вимите скло, — усмішка Крістіана з награно-бадьорої помалу перетворювалась на жалюгідну. — І хто він, той щасливчик?

— Не знаю, Крісе. Нічого не знаю. Навіть того, чи ми ще з ним зустрінемось. Швидше всього, що ні, — і до власного жаху, Світлана заридала. Це було настільки несподівано для неї самої, що від розпачу і сорому сила ридань подвоїлась. Крістіан обережно обійняв її і заходився стирати сльози зі щік своєю ідеально чистою носовою хустинкою.

— Все буде добре, Лано. Він повернеться, ось побачиш.

Звідки? З глибини віків?

— Ти не розумієш… він не…

— Звісно, повернеться. Жоден чоловік не піде від тебе просто так, маленька феє.

— Це кара Божа. За те, що я так ставилась до чоловіків.

Крістіан засміявся.

— А може, твоя поведінка — то відплата за всіх ображених жінок світу, за всіх, хто потерпає від нас, мужчин. Як тобі така версія?

— О, Крісе… та, яка стане твоєю дружиною, дуже щаслива жінка.

— Але нею будеш не ти?

— Це питання?

— Вважай, що пропозиція.

— Тоді — ні. Нею буду не я. Ми використовували одне одного, Крістіане, йшли на мотузочку своїх бажань, прикриваючись висмоктаною з пальця необхідністю… Скажи, адже ти підписав би з нами контракт навіть без деяких поступок із мого боку?

— Ти знала, — Крістіан кивнув. — Так, я підписав би контракт із «Київлікпрепаратом» за будь-яку ціну, навіть якби ти щодня посилала б мене куди подалі у нецензурних виразах. Спочатку ви ганялись за нами, це правда, але потім для «Острайхфарм» це стало куди важливішим, аніж для вас. Ліків із таким співвідношенням ціни та якості, як у вас, ми не знайшли більш ніде в Європі. Але я вирішив представити все так, щоб ти почувалась зобов’язаною піти зі мною в ліжко. Вважав, що інакше мені тебе не отримати. Це було підло, — австрієць схилив чубату голову. — Пробач.

— Не треба вибачатись. Я теж підшукала собі прекрасне виправдання, любий. Мені доведеться з ним переспати, сказала я собі, бо інакше я втрачу свої відсотки, якщо контракт не буде підписано. Але ж мені було відомо, що плутати бізнес і секс неприпустимо, а також те, що від моєї згоди чи відмови нічого не зміниться, і що «Острайхфарм» працюватиме з нами за будь-яких умов. Насправді я зробила це, бо хотіла тебе.

— Але не любила? — обережно спитав Крістіан. — Навіть тоді?

— Ні. Не любила, хоча ти дуже милий.

— Дуже милий — звучить жахливо, — Кріс усе ще намагався тримати марку і жартувати. Виходило непереконливо, проте Лана поважала мужніх людей.

— За два місяці наша делегація приїде до Відня, — виказала вона невеличку таємницю. Крістіан помітно підбадьорився.

— А ти будеш у її складі?

— Навряд чи, та я пришлю тобі Юлю — ну пам’ятаєш, заступницю начальника відділу технологічного контролю?

— Таку невисоку білявочку з карими очима? Ще в неї усмішка така… заразлива?

— Ах ти, негіднику, — Світлана засміялась. — Отаке твоє кохання, що ти на інших дівчат заглядаєшся?

— Ну, я закоханий, але ж не сліпий. А навіщо ти пришлеш її до мене?

— Бо вона залюблена в тебе по самісінькі вуха вже цілу вічність, Крісе, і якби ти дивився на те, що дійсно варте уваги, ти б це помітив.

— А з чого ти взяла, що вона залюбилась у мене? Вона сказала тобі?

— Ні, о ні. Тільки не Юля. Вона ніколи такого не скаже. Просто… вона дивиться на тебе так, як може дивитись тільки закохана жінка.

— Та вона