Харукі Муракамі - 1Q84. Книга І

уст в уста. Звичайно Фукаері говорила рівно, майже без інтонації, а от коли почала читати напам'ять уривок «Хейке-моноґатарі», її голос став навдивовижу сильним і барвистим. Здавалось, ніби в неї щось вселилося. Перед ним воскресла картина величної морської битви, що відбулася в протоці Каммон 1185 року. Поразка дому Тайра була остаточною, і Токіко, дружина Кійоморі, втопилася разом з малолітнім імператором Антоку.

Вслід за нею кинулись у воду й інші придворні дами, боячись потрапити в руки воїнів зі Сходу. Приховуючи свої гнітючі думки, Томоморі напівжартома спонукав придворних дам до самогубства. Мовляв, інакше вони зазнають, що таке живе пекло. Тож ліпше самим укоротити собі життя.

— Розповідати далі, — спитала Фукаері.

— Ні. Досить і цього. Дякую, — відповів приголомшений Тенґо. Він добре розумів, чому журналісти на прес-конференції проковтнули язика. — Але ж як ти зуміла запам'ятати такий довгий текст?

— Повторно слухала касету.

— Звичайна людина не запам'ятає цього, навіть якщо слухатиме багато разів, — сказав Тенґо.

І тоді він раптом подумав: свою пам'ять Фукаері розвинула до такої великої міри тому, що не могла читати, а слухала. Так само вмить поглинають силу-силенну зорової інформації діти, що мають «savant syndrome».

— Почитайте книжку, — сказала Фукаері.

— Яку ти хочеш?

— Маєте книжку, про яку недавно розповідав сенсей, — спитала вона. — Книжку, в якій фігурує Старший Брат.

— «1984»? Ні, не маю.

— А про що вона.

Тенґо згадав її сюжет.

— Я читав її дуже давно у шкільній бібліотеці, а тому подробиць не пам'ятаю. В усякому разі, книжка вийшла у світ 1949 року й стосується далекого в той час майбутнього 1984 року.

— Стосується цього року.

— Так. Саме цього, 1984 року. Майбутнє стало реальністю, яка сама негайно перетворюється у минуле. У цьому романі Джордж Орвелл змалював похмуре суспільство, у якому майбутнє підпорядковане тоталітаризмові. Людьми суворо управляє диктатор на ім'я Старший Брат. Інформація там обмежена, історію безперестанку переписують. Головний персонаж працює в установі, в одному з відділів якої змінюють мову. Створюють нову й відкидають стару історію. Відповідно до цього виробляються нові слова, а наявним надається інший зміст. Історія так часто переписується, що ніхто не знає, де правда, де ворог, а де союзник. Ось такий роман.

— Переписується історія.

— Забрати правильну історію — це все одно, що позбавляти людину частини своєї індивідуальності. Це — злочин.

Фукаері задумалася над почутим.

— Наша пам'ять складається з двох частин — індивідуальної та колективної, — пояснював Тенґо, — які тісно між собою переплітаються. Історія — це колективна пам'ять. Коли її забирають або переписують, ми стаємо нездатними зберегти свою первісну індивідуальність.

— Але ж і ви переписуєте.

Засміявшись, Тенґо ковтнув вина.

— Я доклав рук до твого оповідання лише для зручності. Це зовсім не те, що переписувати історію.

— Однак книжки про цього Старшого Брата ви не маєте, — спитала Фукаері.

— На жаль. Тому не можу тобі почитати.

— А якусь іншу.

Тенґо підійшов до книжкової полиці й оглянув корінці книжок. Досі він прочитав їх багато, але зберіг мало. Не любив зайвих речей у квартирі. А тому прочитані книжки (за рідкісними випадками) відносив до букініста. Купував лише ті, які збирався негайно читати, а найголовніші з них читав уважно і вбивав собі в голову. Інші потрібні книжки позичав для читання в найближчій бібліотеці.

Книжку вибирав довго. Оскільки не звик читати книжки вголос, то не знав, яка з них годиться для голосного читання. Нарешті після тривалого вагання взяв книжку «Острів Сахалін» Антона Чехова, яку дочитав минулого тижня. В цікавих місцях приклеїв закладки, а тому зараз міг прочитати їх вибірково.

Перед тим як читати, Тенґо коротко розповів про неї. Про те, що Чехов мав лише тридцять років, коли 1890 року вирушив на Сахалін. Що ніхто не знає, чому він, успішний молодий письменник з наступного, після Толстого й Достоєвського, покоління, здобувши високу літературну репутацію, вирішив покинути яскраве життя в Москві й податися самому на край світу і там довго жити. Освоєння Сахаліну відбувалося як місце заслання засуджених, яке для звичайних людей було символом нещастя і злигоднів. Тоді ще не було сибірської залізниці, а тому Чехову довелося проїхати на возі понад чотири тисячі кілометрів по тій страшно холодній землі. Таке випробування жорстоко підірвало його й так кволе здоров'я. І от коли Чехов у серпні закінчив свою далекосхідну подорож, то його книжка «Острів Сахалін» як її підсумок збентежила багатьох читачів. Її літературний бік вкрай обмежений. Бо це скоріше службова доповідь про обстеження цього краю та про його топографію. «Чого це Чехов у дорогоцінний для письменника час узявся до такої марної, беззмістовної роботи?» — перешіптувалися люди. Дехто з критиків докоряв: «Це — спроба надати своїй особі суспільної значущості». Висловлювалася також думка, що, «можливо, він не мав про що писати й поїхав збирати матеріал». Тенґо показав Фукаері карту, додану до книжки, і на ній — Сахалін.

— Чому Чехов вирушив на Сахалін, — запитала дівчина.

— Питаєш, що я про це думаю?

— Так. Ви читали цю книжку.

— Читав.

— І що ви думаєте.

— Можливо, навіть сам Чехов не знав точної причини, — відповів Тенґо. — Тобто просто захотів туди поїхати. Поки дивився на форму острова Сахалін, його раптом охопило таке нездоланне бажання. Щось подібне буває і зі мною. Іноді дивлюся на карту і відчуваю, що будь-що треба туди поїхати. У багатьох випадках їхати туди далеко й незручно. Та все одно нестерпно кортить дізнатися, які там краєвиди і що там відбувається. Таке бажання — як кір. А тому іншій людині годі вказати, звідки взявся такий запал. Це — просто цікавість. Непоясненний потяг. Звісно, в той час подорож від Москви до Сахаліну була надзвичайно трудною, тож, гадаю, у випадку Чехова причина була не тільки в цьому.

— А в чому, наприклад.

— Чехов був письменником і водночас лікарем. І, можливо, тому як учена людина хотів власними очима обстежити хворий орган такої велетенської держави, як Росія. Він почувався незатишно через те, що був відомим письменником, який живе в місті. Відчував утому від літературної атмосфери в Москві й ніяк не міг звикнути до облудних літературних колег, готових з будь-якого приводу підставляти ногу один одному. Гидував злими від природи критиками. Подорож на Сахалін, можливо, була своєрідною прощею з метою очиститися від такого літературного бруду. Однак острів Сахалін багато в чому пригнітив його. Чи не тому він не написав жодного літературного твору на зібраному під час подорожі матеріалі? Просто такий матеріал не міг стати основою для написання художнього твору. І хворий орган держави, так би