Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

Данбар і одразу почав загравати до однієї з хихотливих дівчат. Тепер їх стало четверо на трьох, і всі семеро, покинувши Аарфі, вмостились на кінних дрожках, які аж тоді рушили з місця, коли повії дістали платню наперед. Кристі шикарним жестом вручив їм дев’яносто доларів, позичивши перед тим двадцять у Йоссар’яна, тридцять п’ять у Данбара й сімнадцять у Голодного Джо. Дівчата відразу стали приязнішими, назвали візникові адресу, і коли їм уже здавалось, що подорож триватиме довіку, дрожки зупинились у глухій темній вулиці біля високого старого будинку у районі, де їм доти не доводилось бувати. Крутими скрипучими дерев’яними сходами з довжелезними прольотами вони піднялись на четвертий поверх, де ввійшли до просторих найманих покоїв, і опинились немов у казковому квітнику, повному гнучких, пишнотілих красунь. Кількість юних соромітниць була незліченна: здавалося, вони ряснішають, буяють і множаться просто на очах. Заправляв тут гидоморний, розпусний стариган з кректючим хихоточком, від звуку якого Кристі щоразу всього аж пересмикувало. А ще по господі сновигала доброчесна з вигляду бабуся в попелястій вовняній кофті, бабуся, яка засуджувала своїм скорботним квоктанням будь-яку непристойність і невтомно прибирала в квартирі, домагаючись ідеальної чистоти.

Це дивовижне помешкання скидалось на невичерпний ріг достатку, що так і сипав жіночими пупками та пипками. Спочатку, коли вони тільки переступили поріг сіро-бурого, тьмяно освітленого салону, від якого радіусами розбігалися три темні коридори, що вели до віддалених закамарків цього незбагненно-дивного борделя, друзям здавалося, що тут є тільки трійко дівчат, з якими вони приїхали. Ті відразу почали неквапно роздягатися, роблячи час од часу паузи, щоб похизуватись, які в них гарні сорочки, ліфчики й трусики, і побазікати тим часом із кощавим старим сатиром у несвіжій розхристаній білій сорочці з довгими, аж до плечей, скуйовдженими сивими патлами. Він сидів, солодко підхихикуючи, у заяложенім ліловім кріслі посеред салону і привітав гостей з сардонічно-чемною церемонністю. Потім стара, сумно киваючи головою, невдоволено поплентала по дівчину для Голодного Джо і скоро повернулася з двома грудастими богинями. Одна була вже роздягнена, друга — в самій лиш коротенькій прозорій спідничці, з якої граціозно вислизнула, перше ніж сісти. З другого коридора виступили поважно ще трійко роздягнутих дівчат і залишились побалакати, потім іще двоє. Нова четвірка впурхнула до салону безтурботною зграйкою, жваво про щось між собою перемовляючись: троє були босі, четверта хапалась за повітря, насилу втримуючи рівновагу на високих підборах розстебнутих срібних бальних туфельок, явно з чужої ноги. Нарешті з’явилося ще одне дівчисько в самих тільки панталончиках і собі сіло, довівши таким чином число троянд у квітнику до дванадцяти, причому всі дами, крім тієї останньої, були в чому ненька народила.

Побачивши, що вони опинилися у справжньому царстві безсоромної, томливої й пишної плоті, Голодний Джо раптом почав знемагати на смерть. Він непорушно застиг, немов громом прибитий, посеред салону, до якого без кінця впорхували й невимушено вмощувалися все нові й нові дівулі. Зненацька Джо пронизливо вереснув і, як тигр, стрибонув до дверей, збираючись негайно бігти до квартири нижніх чинів по фотоапарат, але враз укляк на бігу й вереснув іще дужче: в нього душа похолола від жахного передчуття, що весь цей прекрасний, розкішний, сліпучий поганський рай буде втрачений безповоротно, варто бодай на мить відірватися від нього очима. Він зупинився в дверях, щось бурмочучи собі під ніс, і кожна жилка на обличчі й на шиї в нього шалено пульсувала від нестримного натиску крові.

Дідисько споглядав цю картину переможно й весело. Він сидів у своїм заяложенім кріслі, неначе велелюбний сатана на троні, а ноги свої, довгі й худі, загорнув у крадену ковдру з биркою «Армія США». Він весь час підхихикував, розумні запалі очиці блищали масною, цинічною втіхою. Старий був напідпитку. Кристі якось одразу ощирився душею на цього старого нечестивця, вкрай розбещеного, геть не знайомого з таким високим поняттям, як патріотизм. За віком цей осоружний стариган був, певно, не молодший від Кристієвого батька, тож іще обурливіше було для Кристі слухати всякі капості, які бовкав старий про Америку.

— Америка програє війну, — говорив старий. — А Італія її виграє.

— Америка — найдужча й найбагатша країна у світі,— гаряче і з неабияким почуттям гідності нагадав йому Кристі.— А американський солдат — найхоробріший у світі!

— Цілком вірно, — охоче погодився дідисько і тут же додав, не без глузливої втіхи: — Зате Італія, навпаки, одна з найслабкіших і найубогіших країн. А наш італійський солдат найбоягузливіший у світі, Саме тому наша Італія блискуче перемагає у цій війні, тоді як ваша Америка зазнає поразки за поразкою.

Кристі здивовано реготнув, але відразу ж засоромився, що дозволив собі таку кричущу нечемність, і навіть почервонів.

— Даруйте, я не хотів вас образити, — простодушно мовив він і вже шанобливо-поблажливим тоном провадив далі: — Дозволю собі нагадати вам, що ще зовсім недавно ваша Італія була окупована німцями, а тепер її окупували ми. Це і є, скажете ви, блискуча ваша перемога?

— Авжеж, мій юний друже, авжеж! — весело вигукнув старий. — Німців женуть звідси у три вирви, а ми як були тут, так і залишаємось. За рік-два підете звідси й ви, а ми знову тут залишимось. Як бачите, Італія і справді країна немічна та вбога, але саме тому ми непереможні! Італійські солдати більше не гинуть на полі бою. Це роблять за них американці й німці. Хіба то не блискуча перемога?! Так, я цілком певний, що Італія переживе теперішню війну й існуватиме ще довго-довго після того, як згине ваша хвалена Америка.

Кристі не вірив своїм вухам. Він іще зроду не чував такого жахливого блюзнірства. Боже, що діється і куди тільки дивиться служба безпеки? Чому агенти не з’явилися відразу, щоб схопити цього віроломного старигана й кинути його за грати?!

— Америка не згине ніколи! — патетично вигукнув він.

— Так уже й ніколи! — тихенько під’юджував старий.

— Ну… — затнувся Кристі.

Стариган добродушно засміявся і, розтягуючи насолоду й готуючи ще дошкульніші шпильки, лагідно замуркотів:

— Римська імперія була й згинула, Візантійська імперія була і згинула, Персидська й Іспанська — теж. Всі великі держави неминуче гинуть, рано чи пізно. А чим ваша краща? І скільки, ви думаєте, вона ще протягне? Довіку? Не забувайте, мій друже, що й сама земна куля загине від вибуху Сонця за якихось там двадцять п’ять мільйонів років абощо.

— Ну, знаєте, довіку — це надто довгий строк! — знервовано засовався на стільці Кристі.

— Мільйон років? — з глумливим запалом насідав на нього в’їдливий стариган. — Півмільйона? Жаби, наприклад, існують на землі вже п’ятсот мільйонів років. А ви