В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

закуски та напої чи влаштовувати пікніки; бити свою дитину чи, навпаки, співати дитині колискову, коли вона плаче; голосно й радісно вітатися з друзями, що сидять за кілька рядів від тебе; обговорювати з сусідом минулі, нинішні й майбутні повороти сюжету; розвалюватися на своєму місці так, що твоє стегно протягом усього сеансу притискається до стегна сусіда. Але хто сказав би, що вони неправі? Як ще можна сказати, чи фільм сприймається добре, чи погано, якщо публіка на нього не реагує? Публіка, схоже, щиро тішилася, аплодувала й гукала, і поможи мені Боже, якщо я теж не захопився історією та всім видовищем. Глядачі найсильніше реагували на кульмінаційну битву, протягом якої моє виснажене джетлагом серце теж забилося швидше. Можливо, то був вплив загрозливого саундтреку в стилі Бетховена, з цим інфернальним повторюванням насичених нот з диявольських глибин: там-там-Та-там-Та-там-ТА-ТА-ТА-А-А-А-А; можливо, шипіння гелікоптерних гвинтів, зведене до уповільненого звуку; можливо, перехрещення поглядів Белламі та Шеймуса на їхніх повітряних жеребцях з поглядами в’єтконгівських дівчат у прицілах зенітних гармат; можливо, видовище того, як в’єтконгівські дикуни вмилися кров’ю, і то, схоже, була єдина доступна для них гігієнічна процедура; можливо, все це одразу змусило мене думати — якби у мене в руках була зброя, то я б теж міг узяти участь в старозавітній різні в’єтконгівців, які виглядали якщо й не точнісінько так, як я, то дуже схожими на мене. Вони були точно такі, як глядачі поряд зі мною, що сміялись і гукали, поки різноманітна американська зброя розпорошувала, шматувала і поливала кров’ю їхніх не-дуже-далеких сусідів. Я крутився в кріслі, повністю оговтавшись від заціпеніння. Хотів заплющити очі, але не міг, спроможний хіба що швидко блимнути кілька разів ще з попередньої сцени — єдиної, під час якої публіка сиділа зовсім тихо.

То була також єдина сцена, що я не бачив, як її знімали. Автор обійшовся без музики, агонія розгорталася під крики й протести Май, підкреслені сміхом, лайкою й кепкуванням в’єтконгівської четвірки. Без музики раптова тиша в залі стала ще чутнішою, і матері, що й не намагалися відвернути личка своїх дітей від патрання, рубання, стрілянини й обезголовлення, тепер затулили очі малюків своїми руками. На кадрах, знятих загальним планом з темного кутка посередині печери, звивався восьминіг з людей, гола Май намагалася вирватися з-під спин та кінцівок своїх напівголих ґвалтівників. Коли ми час від часу бачили проблиски її оголеного тіла, його переважно затуляли стратегічно розташовані руки, ноги та сідниці в’єтконгівців, і кольори плоті, багряної крові та їхнього обірваного чорно-брунатного одягу додавали цій сцені майже ренесансного забарвлення, збудивши у моїй пам’яті слабкий відгомін спогадів про заняття з історії мистецтв. Загальні плани чергувалися з надзвичайно близькими, на яких було побите обличчя Май, скривавлений ніс та кричущий рот, одне око набрякло так, що зовсім заплющилося. Найдовший кадр усього фільму був присвячений цьому обличчю, воно заповнило весь екран — розплющене око божевільно крутиться в очниці, кров бризкає на губи, поки вона кричить:

«Ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма-ма!».

Я аж зіщулився, і коли нарешті кадр перемкнувся і ми побачили цих червоношкірих демонів очима Май — обличчя розпашілі й червоні від домашнього рисового вина, на вишкірених зубах кірка від лишаю, косі очі закочені в екстазі, — всередині глядачів могло кипіти лише одне почуття, бажання їх повного й остаточного винищення. Це Автор і зробив далі, в жахливому фіналі близького бою, який також міг слугувати медичним школам за навчальний фільм з анатомічних розтинів.

На останньому кадрі фільму, де Денні Бой сидить у відчинених дверях гелікоптера, що повільно підноситься в чисті сині небеса, і ридає, дивлячись на свою роз’ятрену війною батьківщину, дорогою до країни, де в жінок з грудей тече не молоко, а молочні коктейлі (так йому сказали вояки), я мусив визнати талант Автора — так можна шанувати технічний геній майстра-зброяра. Він скував прекрасну і жахливу річ, для одних — п’янку´, для інших — смертельну, творіння, що мало на меті лише знищення. Коли екраном покотилися титри, я відчув дотик сорому за свою причетність до цієї темної роботи, однак і гордість за той внесок, що в неї зробила моя масовка. Вони дістали нешляхетні ролі, однак вклалися в них з усією можливою шляхетністю. Там були мої чотири ветерани — ҐВАЛТІВНИК-В’ЄТКОНГІВЕЦЬ № 1, ҐВАЛТІВНИК-В’ЄТКОНГІВЕЦЬ № 2, ҐВАЛТІВНИК-В’ЄТКОНГІВЕЦЬ № 3 і ҐВАЛТІВНИК-В’ЄТКОНГІВЕЦЬ № 4, разом з іншими, тими, хто дебютував на екрані в таких ролях: ВІДЧАЙДУШНИЙ СЕЛЯНИН, МЕРТВА ДІВЧИНА, КУЛЬГАВИЙ ХЛОПЕЦЬ, ПРОДАЖНИЙ ОФІЦЕР, ГАРНЕНЬКА МЕДСЕСТРА, СЛІПИЙ ЖЕБРАК, СУМНИЙ БІЖЕНЕЦЬ, ЗЛИЙ ПОСАДОВЕЦЬ, ЗАПЛАКАНА ВДОВА, СТУДЕНТ-ІДЕАЛІСТ, НІЖНА ШЛЬОНДРА і БОЖЕВІЛЬНИЙ У БОРДЕЛІ. Та пишався я не лише своїми людьми. Там були всі ті колеги, що присвятили себе роботі за лаштунками, як Гаррі. Його напевно мали б номінувати на «Оскара» за фантастично детальні декорації, і цю неймовірну роботу не затьмарював навіть невеликий інцидент — Гаррі найняв місцевого майстра, щоб той облаштував фінальну сцену справжніми тілами з цвинтаря поблизу. Коли жандарми прийшли його заарештовувати, він зі щирим каяттям мовив: «Я не подумав, що це незаконно, офіцери». Негайне повернення тіл до їхніх могил та істотна сума, внесена Автором на користь благодійної організації поліції, інакше відомої як місцевий бордель, допомогли владнати ситуацію. Побачивши ім’я Вайолет як помічника режисера, я скривився, однак погодився з тим, що вона мала право йти в ієрархії титрів переді мною. Я з теплом згадував безкінечну підтримку наших майстрів, відданість і піклування медичної команди та ефективність щоденних перевезень, забезпечених водіями, хоча, якщо чесно, мої послуги були дещо вагоміші за перераховані вище. Визнаю`, можливо, мої двокультурні та двомовні навички були не такі унікальні, як уміння тренера, що навчив різних команд і трюків милого безпородного песика, який грав собаку, підібраного «зеленими беретами» й у титрах проходив як ПЕС СМІТТІ, чи дресувальника екзотичних тварин, який прилетів чартерним рейсом з сердитою бенгальською тигрицею в клітці (ЛІЛІ) та забезпечив покірність слонів на майданчику, ЕББОТА ТА КОСТЕЛЛО. Так, я захоплювався тим, як жваво й швидко працювали прачки (ДЕЛІЯ, МАРІБЕЛЬ, КОРАЗОН і так далі) — та чи заслужили вони місця в титрах переді мною? Імена прачок усе розгортались у списку, й тільки подяки мерові, членам міської ради, голові туристичного бюро, збройним силам Філіппін і першій леді Імельді Маркос та президентові Фердинанду Маркосу змусили мене усвідомити, що мого імені там не буде взагалі.

Коли саундтрек і титри закінчилися, моє скупе визнання таланту Автора поступилося місцем кипінню вбивчого