Донна Тартт - Таємна історія

зграя переляканих ворон, темних і каркітливих на тлі неба. Новий кадр — профіль Генрі, той відступає від прірви. І ось уже плівка хлопає в проекторі, чорніє екран. Consummatum est[153].

Хоч у ліжку вночі я перетворююсь на вкрай неохочу аудиторію цієї неприємної короткометражної документалки (варто розплющити очі, вона зникає, але невтомно стартує від самого початку, якщо їх знову заплющити), та все одно не втомлююся дивуватись, наскільки відсторонений ракурс, наскільки ексцентрична деталізація, наскільки приглушеним здається її емоційне тло. У такий спосіб вона віддзеркалює спогади набагато точніше, ніж можна було б собі уявити. Час і повторні її перегляди наділили конкретну пам’ять про той епізод загрозами, відсутніми в оригінальній постановці. Я був її цілком спокійним глядачем, позбавленим страху, жалю, будь-чого, крім приголомшеної цікавості, так що з роками подія, яка впеклася в мої зорові нерви, дивним чином оминула серце.

Перш ніж до мене дійшло, що ми вчинили, збігло багато годин, а величину скоєного я зміг оцінити лиш за кілька днів (місяців? років?). Мабуть, ми просто забагато про це думали, говорили, аж доки цей підступ не покинув нашу уяву й не зажив страхітливим власним життям… Ніколи й нізащо не спадало мені на думку, що ми маємо справу з чимось іншим, крім гри. Атмосферою нереалістичності просякли навіть найбільш буденні деталі, так ніби ми не смерть нашого друга замислювали, а складали маршрут дивовижної подорожі, і я не думав, що нам узагалі судилося в неї вирушити.

«Немислиме — нездійсненне», — бувало, казав Джуліан на заняттях із грецької. І хоча при цьому він натякав на те, що в думках також треба дотримуватись певного режиму, ці слова, однак, дивним чином резонують із нашою ситуацією. Сама ідея вбити Банні — жахлива, неймовірна, але ж ми все одно її постійно обмірковували, переконували себе в її безальтернативності, складали плани, що здавалися трошечки невірогідними та смішними, але на ділі спрацювали як треба… Не знаю. Місяць чи два тому я жахнувся б від самого натяку на вбивство. Але того недільного пообіддя я стояв на кручі й спостерігав саме за цим, і це здавалося чи не найлегшою річчю у світі. Як же швидко він падав. Як же швидко все скінчилося.

Із якоїсь причини мені складно вести оповідь про наступні події, передусім тому, що вони неминуче асоціюються з незліченними ночами, схожими на ось цю (розлад шлунка, вимотані нерви, стрілка годинника втомлено повзе між четвертою і п’ятою). У такі моменти в мене опускаються руки, бо я розумію, що мої спроби проаналізувати ситуацію марні. Я не знаю, навіщо ми це зробили. Я зовсім не впевнений, що за схожих обставин ми вчинили б інакше. І те, що мені прикро, мабуть, анітрохи не грає ролі.

Мені також прикро, що моя екзегеза, на жаль, не пояснює центрального елемента історії, а радше слугує для неї ескізом. Я помічав, що навіть найбільш балакучі та безсоромні душогуби цураються розповідей про власні злочини. Кілька місяців тому в книгарні аеровокзалу я придбав автобіографію сумнозвісного вбивці-садиста, але мене вкрай розчарувала цілковита відсутність кривавих подробиць. У моменти найбільшого напруження (дощова ніч, пальці стискаються на шиї Жертви № 4) він грайливо примудрявся зіскакувати з теми й переходити до абсолютно непов’язаних речей. (От чи знає, наприклад, читач, скільки балів убивця набрав під час IQ-тесту, сидячи за ґратами? І що його бали зіставні хіба що з результатами Джонаса Солка?[154]) Більшість часу він по-дідівськи скаржився в ній на тюремне життя: кепське харчування, розборки на спортивному майданчику, скромні хобі зеків. Я змарнував на неї п’ять доларів.

Але по-своєму я знаю, що відчуває мій колега. Ні, ніякого там «в очах потемніло», нічого подібного. У тебе все було в тумані, бо ніхто не скасовував того первісного ефекту, який в’яже по руках та ногах і застеляє полудою обставини. Той самий ефект змушує матерів кидатися в крижану річку чи охоплений полум’ям будинок, щоб урятувати свою дитину. Той самий ефект без жодної сльозинки веде людину на похорон близького родича. Деякі речі настільки жахливі, що збагнути їх ураз не виходить. Інші речі (неприкриті, киплячі, незнищенні у своєму жахітті) збагнути не вдасться взагалі. Тільки потім, тільки на самоті, тільки в спогадах приходить усвідомлення. Коли жар перетворився на вистиглий попіл, коли роз’їхалися плакальники, коли роззирнешся навколо і з подивом відкриєш для себе цілковито змінений світ.

Коли ми повернулися в машину, снігу ще не було, проте ліс уже зіщулився під небом, принишк і завмер у чеканні, немовби відчував усю вагу льоду, яка випаде на нього вночі.

— Господи, тільки подивіться на це болото, — проказав Френсіс, коли машина підстрибнула на черговій ковбані, а бура юшка з рясним барабанним боєм окропила вікно.

Генрі переключився на першу.

Ми підстрибнули на новій виямці, і в мене аж у голові загуло, так я клацнув зубами. Завищали колеса, розхлюпуючи свіжі ляпки грязюки, поки ми намагалися з неї виїхати. Але, смикнувшись, скотилися вниз. Генрі вилаявся й дав задній хід.

Френсіс опустив вікно зі свого боку й висунув голову назовні.

— О Боже, — почулося від нього. — Заглуши мотор. Нам усе одно не…

— Ми не застрягли.

— А я кажу, застрягли. Ти все робиш тільки гірше. Господи Ісусе, Генрі. Заглуши…

Ззаду вискнули покришки. Двійнята, що сиділи обабіч мене, обернулися й побачили фонтан бруду. Несподівано Генрі переключився на першу і з раптовим стрибком, від якого на серці одразу полегшало, ми вибралися з ковбані.

Френсіс упав на спинку сидіння. Він водив обережно, а тому будь-яка поїздка з Генрі, навіть за якнайсприятливіших обставин, нервувала його.

У місті машина одразу повернула до Френсіса, ми з двійнятами мали розділитись і додому діставатися пішки: я — в студмістечко, вони — до своєї квартири, а Генрі з Френсісом тим часом повинні були подбати про автомобіль.

Генрі вимкнув двигун. Мовчанка була моторошною і тряскою.

Він подивився на мене в дзеркало заднього огляду.

— Треба поговорити.

— Про що?

— Коли ти вийшов із дому?

— Десь за чверть третя.

— Хтось тебе бачив?

— Я б не сказав. Принаймні не помітив.

Охолоджуючись після тривалої поїздки, машина потріскувала, шипіла і вдоволено просідала на каркасі. Якусь мить Генрі мовчав, а коли вже зібрався був щось сказати, його, тицьнувши надвір пальцем, перебив Френсіс:

— Дивіться, — гукнув він, — це що, сніг?

Двійнята низенько нагнулися, щоб краще бачити. Генрі, закусивши губу, не зважав.

— Ми всі вчотирьох, — нарешті продовжив він, — ходили в Orpheum на спарений денний сеанс, що тривав із першої по