Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Калікрат пішов туди, куди показав Діодор.

– Не барись, скоро вечеряти! – гукнув йому вслід кухар.

Таргітая було майже не видко за купою хлоп’ят, що понависали над ним, як бджоли в рійбу, і жадібними очима дивились на те, що робив він при тьмянім світлі багаття. А робив він щось страшне й незрозуміле. Скит сидів коло багаття, а на колінах тримав страшну смердючу голову сармата. Калікратові з-поза голів хлопців видко було, що він ухопив її за волосся, лівою рукою підняв угору, а в правій руці держав гострого блискучого ножа. Таргітай повертав голову сармата на всі боки, націлюючись, де почати різати. Потім постановив гостряк ножа на лобі й став обводити ножем круг голови, намагаючись, щоб початок порізу зійшовся з кінцем. Це не вдалося йому, бо, коли він обійшов голову, кінець порізу був значно нижче від початку. Таргітай з’єднав кінці новим розрізом, потім підвівся і підняв голову за волосся й трусонув її з такою силою, що вона видерлась із шкури й покотилась по землі.

Хлопчата заверещали й заляскали в долоні. Потім, схопившись рука за руку, почали плигати круг Таргітая, наспівуючи якоїсь пісні. Таргітай, розмахуючи сарматським волоссям, розігнав цей дикий корогід і знов сів коло багаття. Побачивши грека, він залопотав щось по-скитському й показав місце коло себе. Калікрат сів на землю. Тар-гітай сховав обідрану голову в торбу, а облуплену шкуру вивернув, поклав на коліно й почав обчищати її якоюсь паличкою. Придивившись, Калікрат побачив, що це було бичаче ребро.

Трохи згодом скитенята розійшлись і пішли спати. Таргітай балакав щось по-скитському й м’яв руками скальп, а Калікрат блимав очима, дивився на скита й не міг зрозуміти, яка краса буде з цього бридкого і скривавленого волосся, коли його повісити на нузді. Так сиділи вони дуже довго. Таборище засинало. Потроху згасали багаття коло возів і наметів. З халабуди, коло якої сиділи грек і скит, визирнула нестара ще жінка, мати Таргітая, і щось сказала синові: Калікрат зрозумів так, що вона радила синові лягати спати. Проїхав сивим конем Торбасай, гукнув щось Таргітаєві, той відповів, і Тор-басай поїхав далі.

– Калікрате! – пролунав з темряви Діодорів голос. – Іди вечеряти!

– Іду! – крикнув Калікрат і встав.

Коли раптом щось свиснуло, наче хто вдарив довгою лозиною по повітрю, і пролетіло між греком і скитом. Калікрат не міг зрозуміти, що воно таке, а Таргітай скочив на ноги, крикнув і кинувсь у темряву. На крик Таргітая підійшли Олександер і Діодор.

– Що тут у вас таке? Чого кричав Таргітай? – спитав Олександер.

– Я не знаю, – відповів Калікрат, – щось дзиґнуло коло мене, а Таргітай скочив і побіг кудись.

– Мені видалось, – сказав Діодор, – наче задзвеніли стріли.

У цей час Таргітай повернувсь і підійшов до греків.

– Хтось трохи не підстрелив когось із нас, – схвильовано сказав він. – Добре, що він утік, а то б у моїй торбі було тепер дві голові. Але треба пошукати стріли: може, по стрілі я взнаю стрільця.

Він узяв головешку з багаття і, присвітлюючи землю, став шукати стрілу. Знайшов він її недалеко від багаття; вона майже вся влізла в землю.

– Стріляли в мене, – дивлячись на стрілу, роздумливо сказав Таргітай, – стріляли в ту хвилину, коли я сидів. Коли б стріляли в Тарбагана, стріла б полетіла далі, бо він у той час стояв. – Таргітай витяг стрілу із землі й підніс до неї головешку. – О! – здивовано витріщив очі скит. – Стріла моя!

Коли греки поверталися до свого намета, Діодор сказав:

– Таргітай має дужого таємного ворога, і цю стрілу призначалося йому не за що інше, як за сарматську голову.

– Усе таборище тільки й балакає про Таргітая. Це, мабуть, хтось із юнаків із заздрощів пустив у нього стрілу, – висловив думку Олександер.

– Чи не Торбасай часом? – сказав Калікрат. – Він проїхав, коли ми з Таргітаєм сиділи коло багаття.

– Але ж це була Таргітаєва власна стріла.

– Може, він украв її в Таргітая?

– Цього не може бути, – сказав Діодор. – Торбасай – побратим Таргітаїв. Він хоч і любить глузувати, з людей розумніших за нього, але краще сам підставить груди під ворожу стрілу, ніж уб’є побратима. Я не дуже люблю цих степових дикунів, але скажу, що такої гидоти, як вбити побратима, не зробить жоден скит.

Греки повечеряли й полягали спати. Калікратові не хотілося спати: він добре виспавсь удень і все думав про те, хто був той, що стріляв у Таргітая. Думати було зайво, бо він не знав ще нікого в таборищі і, звичайно, не міг знати ворогів скита. Він лежав, заплющивши очі. Перед очима замиготіли пригоди й лиця минулого дня: скитська собачня, скитенята, вози з халабудами. Таргітай із сарматською головою, ворожбит у намисті з вовчих зубів… Особливо ясно привиділося йому жорстоке лице ворожбита.

«Де я бачив цього ворожбита раніш? – думав парубок, і сам відповів собі: – Я ніколи не бачив його раніш, та й не міг бачити. А обличчя його, проте, мені знайоме. Може, я бачив когось іншого, кого нагадує мені цей ворожбит?»

Раптом перед очима попливла голова застріленого сармата й спинилась коло ворожбитової голови. Калікрат здригнувся: риси обличчя сарматського мисливця скидались на ворожбитові. Сармат скидавсь на ворожбита як син на батька.

– А що, як убитий сармат – син цього ворожбита?

Калікрат пригадав, що Діодор казав йому, наче ворожбит із сарматів.

– Діодоре! – тихо покликав він кухаря. – Ти спиш?

Діодор заворушився.

– Чого тобі?

– Я знаю, хто стріляв в Таргітая.

Відповіді не було: мабуть, Діодор спав.

НЕВІЛЬНИЦЯ

Другого дня Таргітай, повернувшись із степу, де він одвідував батьківські табуни, побачив коло свого намета нову, незнайому йому дівчину. З того, як поводилась з нею Таргітаєва мати, видко було, що вона невільниця. І вдягнута вона була не так, як вбираються скитські дівчата. Дівчина була вродлива, струнка й дужа.

У чорній товстій косі в неї червоніла вузенька стрічка. Вона була в старенькій спідниці й у простій сорочці, але Таргітаєві здалось, що це була князівна, а мати, що була дійсно скитська княгиня, скидалась коло неї на невільницю. Личко в дівчини було засмучене й невеселе. Цілий день у степу й, повертаючись додому, Таргітай тільки й думав про те, як знайти того, хто стріляв у нього, та ще його власною стрілою; але тепер він і не