Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

домагаються, щоб написав прохання про помилування. Навіть маму привезли з Ходорова, щоб умовила сина це зробити, а вона сказала у присутності кагебістів: „Не смій, Михайле!“».

«Як він там?» – допитувався я.

«Розпитував про тебе… Взагалі, вони там, у таборі, добре перемивають кістки таким, як ти».

«Що казав про мене?» – насторожився я.

«Любить він тебе, із сентиментом згадував про обидві зустрічі з тобою перед арештами, проте…»

«Що – проте?»

«Михайло сказав таке: „Усі ми там мріяли, що Іваничук стане національним письменником, та він, на жаль, побоявся“».

Я пішов геть, мов побитий пес. За що – це ж так несправедливо!?

Але згодом – наче хтось ударив мене по чолі: національний письменник – це той, для якого не існує заборонених тем. Хіба Тарас Шевченко думав про цензуру, коли писав «Кавказ» або «Сон»? А чи були теми, яких би свідомо обминали Іван Франко або Леся Українка? А я – Мазепу обминув, за січових стрільців так і не взявся, про УПА й не думав. Як може національний історичний романіст виминати такі віхи своєї історії?

Незабаром я зустрівся з Михайлом: він був пострижений, марний, я ледве впізнав його.

«Ти не дивись на те, що я десь колись сказав: у тюрмі відчуття дуже загострені… Кожен з нас робить те, що вміє і що може, – для однієї мети. Засукуймо тепер рукави!»

Я негайно сів за роботу над романом з часів першої світової війни; Роман Кудлик придумав заголовок «Бо війна – війною…» – перший рядок із стрілецької пісні про сотника Цяпку. Спочатку я задумав твір виключно про січове стрілецтво, а народилося триплощинне дослідження історії трьох поколінь, які присвятили своє життя боротьбі за волю України; два з них програли битву, а третє мусить вибороти незалежність. Матеріалом для зображення змагань першого покоління послужила біографія мого стрийка Михайла Іваничука – хорунжого УСС, який у чеській еміграції здобув освіту геоморфолога, в 1928 році виїхав на радянську Україну, став професором Харківського інституту народної освіти, очолював експедицію на Землю Франца-Йосифа – і був розстріляний 1937 року. Друге покоління представляв мій брат Євген – воїн УПА, воркутинський каторжанин; третє – я.

Та це аж ніяк не сімейний роман. В ньому – жива доля нашого народу від смерті Івана Франка до нинішнього дня. Пишаюся ним не тільки тому, що він мені вдався: писав я його з певною порцією мужності, не маючи жодної надії на публікацію.

Працював у Іслочі – Будинку творчості білоруських письменників, що сховався у непроглядній тихій пущі, і навідувався до мене й додавав мені матеріалів мій добрий приятель – білоруський учений В’ячеслав Рагойша.

То була остання моя творча мандрівка з вірною Музою. А нині… Ех, і вдарило ж кляте життя! – як писав Дмитро Фальківський. Та невже я, такий ще молодий на своєму сьомому десятку, ніколи вже не виберуся ні в Іслоч, ні на Вороняки, ні на Чугайку, а буду виманювати із дощових сітей білу Лебедицю, щоб вона прилітала й бачила колишнього мандрівного буйного цигана, осілого назавше в закуреній кузні, – й жаліла його?

Дивна і щаслива доля склалася в мого роману «Бо війна – війною». Спочатку вельми популярний і голосний, став він враз відсунутий від нинішних бурхливих подій. Закінчив я його 31 жовтня 1988 року, а на другий день сталася велична подія: львів’яни вирушили в національно-визвольний похід, розпочинаючи свій марш від могил предків. Не питаючи ні в кого дозволу, багатотисячна процесія вийшла з міста на Янівський цвинтар, де відбулося перше освячення стрілецьких могил. Заборону з пам’яті Українських Січових Стрільців зняв сам народ – для публікації роману не стало жодних перешкод.

2 листопада я приніс рукопис у «Дзвін» і поклав його Романові Федоріву на стіл.

«Це роман про січових стрільців!» – сказав я зухвало.

«А ти що, написав його за одну ніч?» – не менш зухвало відказав Федорів.

Після короткого голосного звучання раптом стих ажіотаж навколо роману. Читач, який спочатку взяв цей твір як єдину літературу про січове стрілецтво, незабаром мав змогу отримати десятки книг про визвольні змагання 1918–1919 років; по всій Галичині, відлунюючи на Східну Україну, зазвучали стрілецькі пісні у виконанні ансамблю «Не журись!» і «Гурту Остапа Стахіва» – сталося те, що прорік колись Микола Ільницький: «Хай би швидше настав той час, коли твої історичні твори, Романе, стануть менш актуальними».

І слава Богу: таки щаслива доля в мого роману – він перший з усіх моїх творінь вийшов окремою книжкою на волі. Чи буде довго жити – хто знає… Тільки ті написані за гратами твори, в яких автори зуміли подати вселюдські проблеми в модерній одежі, продовжуватимуть життя на Свободі.

Може, мій роман саме такий?

Дурень думкою багатіє…

21

Нація – організм живучий. На прикладах лише трьох європейських народів – болгарського, чеського й українського – можна упевнитися, що довести підкорену націю до повної асиміляції і цілковитого зникнення не спроможний жоден завойовник навіть тоді, коли тримає її в неволі століттями. Але за єдиної умови: