Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

що вільно звисав, і повернувся до мене. — Послухай, Нєшко… — я мовчки витріщилася на нього: як він посмів звертатися до мене зменшувальним іменем? Але він ще й поклав мені на плечі руку та плавно попрямував уперед. — Якщо ми поведемо половину армії на південь до твоєї долини, вони самі форсують Ридву, поки ми відвернемося, та пограбують саму Кралію. Можливо, саме тому вони взагалі вступили у спілку з Пущею. Вони хотіли, щоб ми вчинили саме так. Пуща не має армії. Вона залишиться на своєму місці, доки ми не розберемося з Росьєю.

— Ніхто не став би вступати у спілку з Пущею! — заперечила я.

Він знизав плечима.

— Якщо й ні, то вони все одно свідомо використали її проти нас, — сказав він. — Яка втіха, на твою думку, моїй матері, якщо той пес Василій теж загинув, запроторивши її в те нескінченне пекло? А навіть якщо він був заражений раніше, ти, напевно, розумієш, що це не має значення. Якщо ми звернемо на південь, сумління не заважатиме Росьї скористатися зі слабкого місця. Ми не можемо піти на Пущу, доки не захистимо свого флангу. Не будь короткозорою.

Я відсахнулася як від його руки, так і від його поблажливості.

— Це не я зараз короткозора, — сказала я Касі, лютуючи, коли ми квапливо йшли подвір’ям, аби знайти Алошу в кузні.

Проте Алоша тільки сказала:

— Я вас попереджала: сила в Пущі — це не якесь сліпе, сповнене ненависті чудовисько; вона може думати та планувати, а також працювати над досягненням власних цілей. Вона може зазирати в серця людей — так їх іще краще отруювати, — вона підняла меч із ковадла та занурила його у холодну воду; здійнялася великими клубами пара, схожа на дихання якогось страшного чудиська. — Якби жодного зараження не було, можна було би подумати, що тут працювало щось інше.

Сівши поруч зі мною, Кася підняла голову.

— У… у мені працює щось інше? — сумно запитала вона.

Алоша зупинилася та глянула на неї. Я виявила, що затамувала дихання, стихнувши; тоді Алоша знизала плечима.

— Хіба цього ще не достатньо? Ти звільнилася, потім звільнилася королева, а тепер уся Польня та Росья готова запалати полум’ям? Ми не можемо жаліти людей, яких відправляють на фронт, — додала вона. — Якби ми могли, вони б уже були тут. Король оббирає королівство до нитки, а Росьї доведеться зробити те саме, щоб зустрітися з нами. Цього року врожай буде кепським для всіх нас, виграємо ми чи програємо.

— І саме цього весь час хотіла Пуща, — сказала Кася.

— Хотіла й цього теж, — відповіла Алоша. — Я не сумніваюся, що вона б за можливості радо з’їла Аґнєшку та Саркана, а тоді вона могла би поглинути решту долини за ніч. Але дерево — це не жінка; воно не несе жодної насінини. Воно розсіює їх якнайбільше та сподівається, що деякі з них проростуть. Та книжка була такою насіниною; королева була нею. Її слід було одразу відправити подалі, та й тебе разом із нею, — вона знову повернулася до кузні. — Тепер це надто пізно виправляти.

— Можливо, нам слід просто поїхати одразу додому, — сказала я Касі та постаралася не звертати уваги на тугу, що підіймалася в мені хвилею від самої думки про це, той мимовільний потяг. Я хотіла вірити собі, коли сказала: — Тут робити більше нічого. Ми поїдемо додому, ми можемо допомогти спалити Пущу. Ми можемо взяти з долини щонайменше сотню чоловік…

— Сотню чоловік, — сказала Алоша, пирхнувши, своєму ковадлу. — Ти, Саркан і сотня чоловік можуть завдати певної шкоди, я не сумніваюся, та ви заплатите за кожен дюйм землі, яку здобудете. А тим часом Пуща змусить рубати один одного двадцять тисяч чоловік на берегах Ридви.

— Пуща все одно так вчинить! — скрикнула я. — Хіба ви не можете щось зробити?

— Я це роблю, — сказала Алоша та знову повернула меч у вогонь. Лише за той час, який ми просиділи тут із нею, вона зробила це вже чотири рази, а це, як я вирішила, було геть безглуздо. Я раніше не бачила, як виготовляють мечі, та я доволі часто спостерігала за роботою коваля: у дитинстві ми всі любили дивитись, як він клепає коси, та вдавали, ніби він виготовляє мечі; ми підбирали палиці та влаштовували жартівливі бої довкола охопленої парою кузні. Тож я знала, що кувати клинок знову та знову не можна, проте Алоша знову дістала меч і поклала його назад на ковадло, і до мене дійшло, що вона вковувала у сталь заклинання: її вуста злегка рухалися, поки вона працювала. Це були дивні чари, тому що вони не були завершеними самі по собі; вона підхоплювала заклинання, що звисало, та знову лишала його виснути, перш ніж іще раз занурити його в холодну воду.

Темний клинок вийшов облитий водою, з нього стікали краплі. Він видавався дивним і голодним. Подивившись у нього, я побачила довге падіння в якусь суху тріщину в землі, перекидання на гостре каміння. Він не був схожим на інші зачаровані мечі, ті, які носили Марекові вояки; цей хотів упиватися життям.

— Я кувала цей клинок століття, — сказала Алоша, піднявши його. Я подивилася на неї, рада відвести очі від нього. — Я взялася за нього після того, як Крук загинула, а Саркан поїхав до вежі. Тепер там уже менше заліза, ніж чародійства. Меч лише пам’ятає ту форму, яку мав колись, і він не протримається довше одного удару, та більше йому й не знадобиться.

Вона знову повернула його до кузні, і ми подивились, як він лежить у полум’яній купелі довгим язиком тіні посеред полум’я.

— Та сила в Пущі, — повільно вимовила Кася, не відводячи очей від вогню. — Її можна вбити?

— Цей меч може вбити що завгодно, — сказала Алоша, і я їй повірила. — Якщо ми тільки змусимо це виставити шию. Та для цього, — додала вона, — нам знадобиться більше сотні бійців.

— Ми могли би попросити королеву, — раптово сказала Кася. Я кліпнула на неї. — Я знаю, що є пани, які присягнули на вірність саме їй, — десяток із них спробував прийти вшанувати її, доки ми були замкнені разом, хоча Верба не пустила їх усередину. Вона, напевно, має солдатів, яких могла б надати нам замість посилати їх до Росьї.

І вона принаймні точно б захотіла знищення Пущі. Навіть якщо Марек, король або ще хтось при дворі мене не послухає, є ймовірність, що послухає вона.

Тож ми з Касею пішли вниз і зависли біля дверей великої зали засідань: королева знову була там, тепер беручи участь у військовій раді. Вартові пустили б мене всередину: тепер вони знали, хто