Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

Розуму й Правди. Розум, Правда й Справедливість — це й є істинна трійця, пізнати яку я жадав. Ви мій визволитель, до вас я втік від своїх братів, що були зі мною ласкаві й лагідні, але не вміли відповісти на запитання, як умієте ви. Ох, як би я хотів, щоб ваше вчення стало набутком усього людства! Чому ви, пане лейтенанте, не проповідуєте перед юрбами?

Сердитий, але неспроможний переломити несамовиту Медардову прихильність, Петр виклопотав йому посаду писаря в штабі й по змозі уникав його, ухилявся навіть від поглядів, якими молодий фанатик просив у нього дальших повчань, дальших уроків. Медард мав дуже гарний почерк, обов’язки писаря виконував сумлінно, але не цікавився нічим і не думав ні про що більше, крім проблематики Правди, Розуму й Справедливості, одне слово — атеїстичної Трійці, що вкоренилась у його мозку так буйно, аж Петр почав підозрювати, чи не морочить його цей хитрющий лицемір. Та невдовзі Петр пересвідчився, що така легковажність зовсім не в Медардовій натурі, бо колишньому ченцеві просто бракує почуття гумору та іронії — він їх позбавлений начисто.

А сталось ось що. Якось увечері, коли Петр за склянкою доброго білого вина милувався прегарною кроною старого ясена, що жаріла жовтим і червоним у лагідному світлі осіннього надвечір’я, до нього прийшов, а краще сказати — продерся повз денщика Медард. Молодого навіженця вже терзали нові сумніви: чи Петрів раціоналістичний атеїзм не стягне людини на землю? Іншими словами — чи людина, зрікшися бога, не втратить прагнення до найпрекраснішого й найвищого, що було її славою й очищенням від мерзоти, властивої тілесності, — тобто до мучеництва й самопожертви. Петр, у доброму гуморі після кількох ковтків вина, з усмішкою відповів, що нема нічого прекрасного й високого в самокатуванні пустельників і так званих анахоретів, які живуть у кам’яних норах і живляться корінцями та гусінню, бо вважають, ніби цим забезпечать собі вічне спасіння, тобто чинять так із мотивів наскрізь себелюбних. І навпаки, самопожертва спартанців у Фермопілах («Мандрівцю, йди й скажи лакедемонянам, що ми лежимо тут мертві, як звеліли нам закони») не ґрунтувалась ні на релігії, ні на якійсь надії на посмертну винагороду, а тільки на тому, що потрібно, корисно, доречно коритися законам свого краю без огляду на те, згоден ти з ними чи ні. Або згадати приклад Сократа, що не захотів тікати з в’язниці, як намовляли його друзі, а пішов на смерть, до якої був засуджений несправедливо. Але нащо ходити так далеко.

І Петр розповів юнакові, почервонілому від хвилювання, трагедію свого батька, пана Яна Куканя з Куканя, того благородного, щиро заклопотаного добром усього людства чоловіка, чиєї похмурої, просмерділої сіркою лабораторії Петр змалечку нерозумно уникав і на спомин про кого він носить і носитиме довіку його перстень — зображення змії, що кусає себе за хвіст. (Сказавши це, Петр насилу відбивсь від Медарда, бо той притьмом хотів ухопити його ліву руку й поцілувати алхімічний перстень, якого досі не помічав). Петр повів розповідь далі — до страшного допиту в цісаря Рудольфа, допиту, який пан Янек, щоб цісар не зміг видерти в нього таємницю його Каменя, сам урвав, пробивши собі серце вістрям сталевого циркуля, і враз Медард ізсунувся з крісла зомлілий. Коли Петр розстебнув на ньому курточку, то побачив невеличку круглу ранку, що з’явилась у нього з лівого боку грудей, у так званій області серця, тобто приблизно в тому місці, до якого пан Янек з Куканя приставив вістря циркуля, щоб простромити себе. З ранки текла кров.

Викликаний лікар тільки головою покрутив над таким дивом. Мовляв, якби це не був молодий і загалом здоровий на вигляд, хоч і малий на зріст, хлопець, то можна б сказати, що в нього стигма, викликана релігійним екстазом. Такі речі в цьому божевільному місті інколи трапляються, особливо останнім часом, але тільки з дівчатами в пору дозрівання або з істеричними жінками в перехідні до старості літа; але що таке буває з чоловіками, він, лікар, знає тільки з легенди про святого Франциска Ассізького. Крім того, як відомо кожному, стигми з’являються не на грудях, а насамперед на долонях та ступнях, тобто в тих місцях, за які Христос був прибитий до хреста.

А тоді він пустив Медардові кров і вернув його до притомності.

— Отже, веритарії тепер мають свого мученика, — зашепотів молодик, як тільки зміг говорити, і його обличчя прибрало виразу екстатичного блаженства.

— А хто це — веритарії? — спитав Петр.

— Ми, ті, що йдемо за Вами, Вчителю, — відповів Медард, уперше назвавши Петра не «паном лейтенантом». — Ми, люди майбутнього.

І вийшов ще нетвердою ходою.

Отак Петр пересвідчився, що Медард не жартун, не витівник, бо який це витівник просто так, задля витівки, пустить із себе кров?

Заворушення в Магдебургу не припинялись, але набували нового характеру й нових форм, прямуючи до того, що богослови називають початковим ступенем досконалості, тобто до простоти. Насамперед вигнання з міста католицьких ченців ослабило партію «поверненців», отих овечок-покутниць, що ходили в чорному й покірливо приймали удари справа й зліва, від «рибалок» і від фіделістів. Декотрі з цих «поверненців», бачачи безвихідь свого становища, потихеньку вертались у лютеранство, декотрі втекли з міста, декотрі поховались по оселях; їх дедалі меншало, вони втрачали вагу, аж поки зникли, ніби їх і не було.

Саме тоді цісарське військо під командою генералів Тіллі й Паппенгайма облягло Магдебург і почало обстрілювати його з важких гармат, гатячи в мури та вежі бомбами й засипаючи місто запалювальними снарядами, прозваними «гаряча пательня», «чортів казанок», «чортів хвіст», «комета», «чортів пшик», «зірка з пекла» тощо; очевидно, це було щось схоже на ті петарди, що їх на карнавалі кидають під ноги натовпу, але величезні, здатні запалити цілий будинок. Коли таке люциферове начиння прилітало згори й падало десь на вулиці або на даху, бажано було, щоб там поблизу трапився хтось не з породи страхопудів, та ще з двома-трьома дужими помічниками і щоб стрибнув на ту димучу, іскристу потвору з мокрим рядном, ганчір’ям чи кожухом, придавив її й качався по ній животом чи задом; тоді вона задихалась без повітря й гаснула, бо все на світі, байдуже, з неба