Олександр Павлович Бердник - Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник

од несподіванки. Горевій розплющив очі, безтямно дивлячись на юрбу, на Зоре-слава.

— Де я? Що зі мною? — почулися тихі слова.

— Я повернувся, — лагідно одвітив юнак. — Я привіз тобі з далекого краю живу воду… І ось ти знову живеш…

— Живу воду? — Горевій з жахом глянув на юнака, побачив Печеруна. — Зажди… Жива вода… Відьма… Було це чи ні?

— Було, царю. Два літа ти спав непробудним сном, і не прокинувся б, якби не вернувся я. У зоряних синів Рода й Лади я добув живої води, щоб повернути тобі життя, яке ти не вмів цінувати. Царю, царю! Нащо тобі невмирущість, коли ти не можеш дати ради звичайному життю? Невмирущий не може збагнути смертного. Чужа рана лише тоді болить, коли я сам знаю, що це таке. Чужа біда лише тоді серце стисне, коли сам тую біду звідаєш. Щось вартісне тільки тоді, коли його можна втратити…

— Правда твоя, — гірко озвався Горевій, схиляючи голову. — Але що мені з тієї мудрості нині? Гріх кривавий на мені, я велів кохану доньку згубити. Нащо ти повернув мені життя? Пече мені, пече!..

— То відьма! — з жахом бурмотів Печерун, ховаючись за престолом. — То не я…

Зореслав махнув рукою. З товпища вийшло кілька постатей, загорнутих в чорне. Впали запони, і люди побачили бліде, але усміхнене личко Миросі, її тримала за руку Зоруля. Цар глипнув на них і затулив лице долонями.

— Хто це? Упирі прийшли пити мою кров? Пийте, пийте! Я заслужив! Я вчинив страшний гріх…

— Отямтеся, батьку, — крізь сльози мовила Мирося. — То я, ваша донька…

— Я вбив тебе, — ридав цар, страхаючись розплющити очі. — Твоя кров дала мені невмирущість. О проклятий, проклятий! Доню, то твоя тінь прийшла мучити мене?

— Прокиньтеся! — благально прошепотіла донька. — Ви знову живий, а я не була мертвою. Торкніться, то моє тіло, живе й тепле.

— То це був сон? — розгублено запитав Горевій. — Та ніч… відьма… кров…

— Вважай, як хочеш, — почувся голос Бояна. Старий співець вийшов з-за спин дружинників, підступив до ґанку. — Та надто криваві сни сняться володарям інколи. Краще прокинься і вже ніколи не спи. Дякуй долі, що довідався я про твій задум та про мару з Вовчої Долини, якою тебе обплутав радник…

— То не я, — бубонів радник, ховаючись за воєвод, котрі сторонилися його. — То сам цар хотів…

— Цить! — гримнув Боян. — Не до тебе річ. Царю, в ту ніч не пролилася кров дитини твоєї. Чатові принесли кров свині…

— Мирося жива! — загаласував Печерун. — Мене ввели в оману!

— Жива? — тужливо запитав цар. — А в моїм сумлінні вона мертва. Я звелів її убити…

— Правда твоя, — ствердив Боян. — Злочин діється в душі нашій! Подумавши, ти вже чиниш гріх!

— Вої! — крикнув Горевій. — Візьміть Печеруна!

— Зупинися, Горевію! — підняв руку Боян. — Доста смерті!

— Він заслужив…

— Може… Та ти не заслужив бути царем. Кажу це тобі як Боян. А пісня не бреше ніколи…

— Правда твоя, — важко сказав Горевій. — Я вже не цар. Хто заради царства пошле на смерть рідну дитину, той не має права на владу. Миросю…

— Що, татку? — лагідно озвалася дівчина.

— Зореславе…

— Я тут…

— Віднині я не цар, — сумно мовив Горевій. — Тобі вінець передаю…

Він важко підвівся з престолу, надів вінець на кучері юнака, з’єднав його руку з рукою доньки.

— Візьми Миросю, вона твоя дружина. Хай предки благословлять вас на нове життя! А я… піду в печеру… до самітників гірських… Може, там свій гріх спокутую..

Він знесилено впав на престол і гірко заплакав. Корінь стояв осторонь і докірливо похитував головою.

— Ще йому царського вінця бракувало.

— Слава цареві Зореславу! — кричали витичці. — Слава цариці Миросі!

— Люди! — гукнув Зореслав, обнімаючи кохану. — Чи справді нарекли мене своїм царем?

— Слава цареві Зореславу! — котилося над городищем.

— Тоді слухайте моє перше і останнє повеління, — урочисто сказав юнак. — Віднині царству не бути!

— Він збожеволів од радощів, — пробурмотів Печерун, недобре поглядаючи на юрмище.

— Чого ти хотів од пастуха? — озвався Мечик.

— Нема царя! — засміявся Зореслав до побратимів. — Нема смердів і рабів. Ви вільні люди!

Вражені витичці замовкли, ще неспроможні втямити того, що почули. Горевій здивовано ворухнувся на престолі:

— Що дієш, Зореславе?

— Те, що велить серце. Хай люди стануть вільні, як птахи. Нехай сіють зерно і збирають врожай. Хай співають пісні і милуються піснями інших людей. Хай стрічають сонце не стогоном, а щасливим співом. Миросю, царице! Що мовиш ти?

— Батьку, — ясно всміхнулася Мирося. — То перше царське слово, яке я почула в житті. Люди, чому замовкли?

— Не дивуйся, доню, — задумливо шепнув Боян. — Хіба легко підлеглому скинути з серця рабський ланцюг? Хай затямлять те, що сказав Зореслав…

— Але ж царство… — мов у сні, проказав Горевій. — Прийдуть вороги, звоюють землю нашу…

— Громада незборима! — гордо мовив Зореслав. — Хай спробують вороги напасти — одразу бойовий клич збере до дружини найкращих лицарів. Вільні вої ніколи не схилять голови перед напасниками. Люди, кажу ще раз: ви — вільні!

Зореслав зняв вінець з голови, кинув його далеко від себе. Блиснувши золотом, вінець упав між бур’яни. Побачивши те, витичці засміялися, розбили мовчання, захоплено вигукуючи:

— Воля! Воля! Слава Зореславу! Слава вільним воям!

Підбігла Зоруля, обняла Миросю, зашепотіла:

— Чи гарно тобі, подруженько, нині?

— Гарно й страшно, — сказала Мирося. — Наче перед грозою…

— Дівчата-подруги! — лагідно мовив Зореслав. — Нема у мене вінця царського, повінчайте мене з Миросею вінком весняним. На вічне кохання!

Витицькі дівчата з щебетанням оточили молодих, заквітчали їх польовим зелом, повели хоровод. Величальну пісню підхопила юрма. Горевій слухав, болісно похитував головою.