Анна Зегерс - Сьомий хрест

братів було лише епізодом — якесь мимохідь кинуте слово, іноді страйк, іноді листівка, — стало для нього найголовнішим, суттю його існування.

І наче хтось хотів довести їй — у тебе тільки троє синів, цьому четвертому краще було б і не народжуватися, йому взагалі не треба жити на світі, — вона знаходила тисячу заперечень. Гайні весь час пояснював їй, що вулицю оточено, за квартирою стежать, гестапо пильнує. Їй треба подумати про своїх інших трьох синів.

Але вона, зреклася цих трьох синів. Нехай вони самі про себе дбають. Лише Георга вона не зреклася. Другий син помітив, що мати невпинно ворушить губами. А вона думала: «Боже милосердний, ти повинен допомогти йому.

Якщо ти є, допоможи йому. А якщо тебе немає…» І вона відверталася від ненадійного захисника. Мати звертала свою молитву до всіх, до всього життя в цілому, наскільки вона його знала, і до тих прихованих, таємничих зон життя, де їй нічого не було відомо, але де, мабуть, все-таки були люди, що могли допомогти її синові. Можливо, там чи тут є хоч одна людина, до якої дійде її молитва.

Другий син знову підійшов до її стільця. Він сказав:

— Я не хотів говорити тобі при Гайні, на нього не можна звіритись… Я говорив з бляхарем Цвайлайном.

Мати радісно глянула на нього. Вона швидко й легко спустила ноги на підлогу.

— Цвайлайн живе на розі, з його вікон видно дві вулиці, Георг, напевно, прийде з боку Майну, якщо він прийде. Я, звичайно, не говорив багато з Цвайлайном, я тільки так, підморгнув йому.

Він показав матері жестами, як говорив з Цвайлайном.

— Він теж підморгнув мені. Цвайлайн не ляже спати, він виглядатиме Георга, щоб той не поткнувся на нашу вулицю.

Очі старої засяяли. Її пухке, мов сире тісто, обличчя враз помолоділо, наче в неї вдихнули нове життя. Вона схопилася за руку сина, щоб підвестися. Потім сказала:

— А коли він все-таки прийде з боку міста?

Син знизав плечима. Жінка говорила далі, ніби думала вголос: А що, коли він заскочить до Лорхен: вона ж заодно з Альфредом, вони неодмінно викажуть його.

Син сказав:

— Не знаю, може, й не викажуть. Але він прийде з боку Майну. Цвайлайн виглядатиме.

Жінка сказала:

— Він пропав, якщо прийде сюди.

Син їй:

— Навіть і тоді він іще не пропав.

II

Займався новий день, але світло його поглинав туман, що повивав села. Лампа ще горіла у кухні одного з будинків край Лібаха, коли з нього вийшла дівчина з двома цебрами. Щулячись від холоду, вона підійшла до воріт і поставила цебра долі. Обличчя її було спокійне: вона чекала на хлопця, що вважався її нареченим.

Вона здригалася від холоду. Туман швидко проникав крізь одяг; усе стало сірим, навіть хустинка на її голові, їй здалося, ніби вона вже чує хлопцеву ходу, ось-ось він увійде в ворота — вона вже простягла руки. Але нікого не було. Вона анітрішечки не стривожилася, тільки ледь здивовано глянула на ворота і продовжувала чекати. Щоб зогрітися, дівчина поплескала себе обапліч руками. Вона вийшла за ворота і глянула вниз, на дорогу. Туман був такий густий, хоч ножем ріж! Підніметься він чи спаде?

Ось на дорозі показалися дві тіні, одна з них, напевне, Фріц. Напевне, але це не він. Тіні зникають у будинку, що сам теж як тінь. Дівчина відвертається. Вперше на її обличчі з’являється вираз розчарування. Ну що ж, тоді він прийде в обід. Вона бере цебра, несе їх у хлів, повертається з порожніми цебрами в дім. У кухні вже тричі гасили світло, але щоразу знову засвічували, бо ні в окулярах, ні без окулярів бабуся не може перебирати сочевицю. Старша кузина перемелює ріпу, молодша вимітає сміття. Мати швидко наповнює обидва цебри, які їй підсовує дочка. З чотирьох жінок жодна не завважила, що Фріц не прийшов. Дівчина думає: «Нічогісінько вони не помічають».

— Обережніше, — каже мати, бо трохи пійла пролилося на підлогу.

Коли дівчина з цебрами вдруге проходить двором, далеко-далеко дзеленчить дзвіночок на дверях крамниці.

Він дзеленчить, тому що садівник Гюльчер зайшов купити собі тютюну. Фріц чекає біля дверей. Вчора він одержав нову повістку. В нього знову хочуть щось спитати про куртку.

— Так, але ж це зовсім не твоя? — здивувалася мати.

Він і їй сказав, що то не його куртка.

Цілу ніч Фріц думав, що в нього можуть знову спитати.

Ранком він увімкнув радіо. Саме описували прикмети втікачів. Їх лишилося тільки двоє — його мов жаром обсипало. Вони вже, можливо, піймали того, кого він називав своїм. Його втікач, може, сказав: так, це та сама куртка.

Чому він раптом відчув себе таким самотнім? Він не міг порадитися ні з батьком, ні з матір’ю, ані з близькими друзями. Він не міг порадитися навіть з своїм шарфюрером Мартіном, якому сліпо вірив. Минулого тижня все було гаразд, на серці — тихо й спокійно, і в усьому світі все йшло, як треба. Якби його шарфюрер Мартін минулого тижня наказав стріляти у втікача, він вистрелив би. Якби шарфюрер наказав йому чатувати в сараї з кинджалом у руці і заколоти втікача, коли той прийде украсти куртку, Фріц заколов би його, не дозволив би йому і пальцем торкнутися куртки!

Фріц побачив на дорозі садівника