Наталя Кобринська - Дух часу

class="book">— Хто не хоче, то най не зарікаеся, а я можу заречися, мені вже доста того! Вона знає лиш кожного за ніс водити! Зразу прикидаєся, що ніби любить, а потому на сміх підоймає!

— Тепер так говориш, а що було, як Василь задля того хотів її з танцю виганяти? Чи не ти бився з ним?

— Бився, бо ще її тоді не був добре визнав, а тепер добре вже її знаю.

— Ти гадав, що будеш найліпший, а то ліпші найшлися, — посмішкувалися деякі, зиркаючи на парубка, що все з насупленими бровами йшов на самім переді, а хороше його лице ще більше насупилося.

Вулиця кінчилася. Хмурий парубок ненадійно обернувся до товаришів і затиснув кулаки.

— Слухайте, — сказав він придушеним голосом. — Нема тут між нами, відай, ні одного, аби за Лукіяновою Мариною не ходив та й аби вона його в дурні не пошила. Не шкодило би і їй притерти носа й показати, що ніхто не є її дурнем.

Парубки нащурили вуха.

— Зробім раз так, — говорив далі парубок, — щоби сегоднішнього вечера ні один з нас не говорив до неї і чинився, буцімто її нема між нами.

— Добре каже, — підхопив сухорлявий.

— Стрібуймо, ніщо не шкодить, — завважали інші

— Стрібуймо, а будемо видіти, що з того вийде, — притакувала решта парубків.

Вони доходили до хати, що стояла край дороги на самім кінці села. Хата була велика, з комином, побита гонтами, але гонти були місцями пообдирані, а стіни світили до місяця облупаною глиною. Стара, дуплява грушка широко розкладала довге гілє, а до неї тулилися купи розвіяного вітром лабузу.

Стодола стояла нарозтвір, двері від колешні упали на землю, а при воротах гойдав вітер відорваною латою. Був статок, лиш не було кому про него дбати. Газда вмер, а газдиня байдуже, не розшивалася. «Доста вже напрацювалася та світа божого не бачила», говорила не раз вдова. Чоловік був добрий газда, але лотока[44], держав її в руках. Коли вмер, удова гуляла, справляла вечерниці, поїла парубків, а про газдівство не дбала.

— Слава Ісусу Христу! Боже помагай! Добрий вечір! — вигукнули парубки, входячи до хати.

— Навіки слава, дякувать за слово добре! — відповідали весело дівки.

— Просимо ближче, — припрошувала газдиня.

— Не просіть так дуже, бо не знати, чи всі нам тут будуть раді!

— От, як згонорилися! Хотять, аби дівки самі їм на шию вішалися. Де є дівки, щоби не раді були парубкам.

— Гадаєте, що всі дівки так, як ви, Анно, — бризнула словом Марина.

Дівки засміялися, а парубки ніби не чули того.

— Або що: неправда? Скажіть, що неправда! А хто вам то повірить, — відгризалася Анна.

— От! Се раз Анна, от! Баба сім миль із-за пекла, все ріже в очі, — підлещувалися парубки.

— Як свій свого вихвалює, — вмішалася знов Марина. — Але що правда, то правда, — притакували дівки, сміючись. Але парубки знов чинилися так, буцімто й не чули.

— Не ваша правда, а моя, — обставала при своїм Анна вперто.

— Так і є, Аннина правда все наверху, — договорювали парубки.

— Се справді так є, але сідайте, чого стоїте, — припрошувала газдиня.

— Дякувать, най все добре сідає, постоїмо!

— Може, більші повиростаєте, — посміювалися дівки. — Уже кому-кому, а Петрові не шкодило б трохи підрости, — докинула знов Марина, зиркаючи з-під ока на сухорлявого парубка. Петро удав, що немовби не лише не чує, що вона говорить, але й не видить її.

Нарешті парубки розгостилися, позасідали коло дівок, сміються, жартують, а на Марину ні один ані оком не поведе. Почнеся яка бесіда, а Марина вмішаєся, то всі нараз затихнуть, зажартує, то дівки сміються, а парубок жаден і вусом не рушить.

«Що їм сталося? Поглухли чи який інший припадок на них вийшов», думала зневажена дівчина; з гнівом відвернула очі від цілої компанії і вдивилася в шиби вікна.

Надворі було темно, вітер заводив якусь сумну пісню, шелестів у купах лабузу, а стара грушка тужно поскрипувала.

Марина в одно дивилася в чорні шибки вікна, в серці кипіла злість, у голові крутилися якісь темні, пірвані думки, щуміли крильми диких птахів.

— Коби хоть чорт прийшов та й заговорив до мене! подумала вона з серцем.

«Коби хоч чорт», свиснув вітер, затряс вікнами, завив диким стогоном, загудів у комині і з лускотом отворив двері.

— Тьфу! пек тобі! — жахнулися майже всі в хаті

— Запирайте двері! — крикнула газдиня.

Але двері як отворилися, так самі з лускотом заперлися, лише щось по хаті зашуміло, а стара грушка жалібно застогнала…

* * *

Марина дивиться: коло неї станув такий гарний панич що аж очі забула. Високий, стрункий, у короткім кабатинку і маленькім з пером капелюшку. Волосе у него чорне, як у ворона, а очі гейби чорним огнем горіли.

Він сів коло неї, говорить, жартує. Вона й собі жартує, сміється, рада, що має з ким забавлятися.

— До кого ти говориш? До кого смієшся? — питала Анна.

Марина здвигнула плечима.

— Справді, до кого ти говориш? — питали дівки.

— Чи вам очі повилазили, що не видите панича? — відповіла сердито Марина.

— Панича? Якого панича?

Усі подивилися по собі.

Марина нічого вже більше не відповіла. Що вони всі її обходять. Панич гарний, веселий, чимраз ближче присувається, обіймає, сміється, і шепче до вуха любі, солодкі слова.

Кров переливається їй у жилах, б’є в висках, заливає невисказаною втіхою серце.

А він шепоче стиха:

— Будь моя а будеш панею, всі тобі кланятися будуть, у шовках будеш ходити, поїздом їздити, на пухах спати, у всякім добрі