Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

— Так. Це Чімборасо, гігантський погаслий стратовулкан. Одного разу мій батько намагався піднятися на нього, але зазнав невдачі. То була одна з небагатьох невдач у його блискучій кар’єрі мандрівця. Він ніколи ні перед чим не відступав, але все-таки поступився звичайній горі, хай і дуже великій.

— Якось я читав його дорожні нотатки, — сказав Оскар. — Вони схожі на пригодницький роман.

Гумбольдт кивнув.

— Коли гортаєш його щоденники, стає ясно, що він так і не забув про цю невдачу. — Він струснув головою. — Ще даремнішою завершилася його експедиція до Перу. Він так і не побачив два головні дива — плоскогір’я Наска і місто в небесах. А втім, у ті роки ніхто уявлення не мав про їхнє існування…

— Йому довелося б піднятися в повітря, щоб побачити їх у всій красі, — зауважив Оскар.

— Що б він відчував, якби побачив нас зараз тут…

— Я певна, він гордився б нами. — Еліза поклала руку на плече Гумбольдтові. — І насамперед тобою — адже ти гідно продовжив справу його життя.

— Він завжди і в усьому випереджав мене на крок або два, — з легкою гіркотою зауважив учений. — Хоч би що я робив, я завжди залишався в його тіні. Я вже втратив надію коли-небудь звільнитися від нього.

— Тепер усе це позаду, — прошепотіла Еліза. — Тінь минулого залишилася внизу, на землі. Починається новий час.

Гумбольдт обернувся до неї і обережно поцілував у щоку. Шарлотта і Оскар багатозначно перезирнулися.

У цю мить «Пачакутек» пробив товщу хмар і піднявся над ними. У височині розпростерлася блакитна баня високого неба, пронизана сонячними променями…

Місяць по тому

Берлін потопав у клубах диму. Передмістя Оранієнбурґ недаремно мало назу «Вогняна земля». Ніде не знайти такого скупчення чавуноливарних цехів і машинобудівних заводів, як тут.

Оскар із задоволенням роздивлявся будинки і парки пообіч вулиці Інваліденштрассе. Хто-хто, а він чудово знав цей район. Багато разів він пробігав тут, утікаючи, або прогулювався, витріщаючи очі на юних панночок, що проїздили в екіпажах. Зате сьогодні він сам їхав у кареті, звисока поглядаючи на перехожих.

Шарлотта, Еліза і Гумбольдт сиділи поруч, балакаючи. Оскар не брав участі в розмові. Він тільки дивувався, яким інакшим постає світ, коли дивитися на нього з екіпажа, а не з тротуару. Чи він помиляється, і Берлін залишився колишнім, а змінився він сам?

Копита коней зацокали по бруківці, коли карета звернула до лікарні Шаріте. Навпроти клініки містився Зоологічний музей університету — сучасна триповерхова споруда, побудована на місці колишнього Королівського чавуноливарного заводу. Він і був метою їхньої поїздки.

Сьогодні Гумбольдт був знову вбраний у все чорне. На ньому були довге шкіряне пальто, темні штани, високі чоботи і твердий циліндр — точнісінько як в день його знайомства з Оскаром. Змінився і настрій вченого. Якщо останні тижні він був веселий і доброзичливий, то зараз від нього віяло холодом і весь він мав неприступний вигляд.

— Ми на місці, — повідомив Гумбольдт.

Він вийшов, притримав дверці, поки його супутники висаджувались, і сунув монету надбіглому служителеві.

— За мною, — кинув він і попрямував до мармурових сходів головного входу до музею. Його ціпок дзвінко поцокував, торкаючись бруківки. Піднявшись нагору, він минув оголошення, де зазначалося: «Ера сучасного повітроплавання. Доповідь Карла Фрідріха Донхаузера», зняв циліндр і пройшов у вестибуль храму науки.

Супутники поспішили услід за вченим.

Велика лекційна зала була повнісінька, не залишилося жодного вільного місця. Цікаві, школярі, студенти, фінансисти, науковці — весь цей натовп тіснився у величезній, пропахлій восковою мастикою для паркету залі, щоб поглянути на дивного нащадка Александра фон Гумбольдта, про котрого останніми днями так багато писали в газетах.

Заголовки були приблизно такі: «Уявний вчений повернувся з Південної Америки», «Незаконнонароджений нащадок Вільгельма Гумбольдта прочитає доповідь в університеті» і навіть «Мюнхгаузен знову в Берліні». Преса з натхненням експлуатувала тему. Якщо в світі нічого не відбувається, то під рукою завжди був дивакуватий професор, з якого можна покепкувати. Оскар не раз запитував себе, навіщо Гумбольдт взагалі вплутався в усе це і дозволяє себе так принижувати, але вчений, схоже, мав на те особливі причини.

Через венеціанські вікна до зали лилося сонячне світло, у променях якого танцювали пилинки. Посеред зали здіймався масивний скелет слона, бивні якого росли не там, де належить, а стирчали з нижньої щелепи, нагадуючи плуг. Табличка повідомляла: «Дейнотерій. Нижній міоцен». Нелегко було повірити, що такий звір колись жив на нашій планеті.

Тим часом гомін у залі наростав. То тут, то там лунали вимогливі оплески, чулися свист і несхвальні вигуки. Атмосфера розпалювалась.

Вони пропхалися в другий ряд, де для них було залишено три місця.

«А що тут потрібно якійсь негритянці?» — поцікавився глузливий голос позаду. «Прислузі сюди вхід заборонено!» — підхопив інший. Пролунав вибух сміху. Оскар люто обернувся, змусивши скализубів замовкнути.

— Ідіоти, — прошипіла Шарлотта. — Я б з превеликим задоволенням дала їм зараз гарненького ляпаса!

— Не варто, — стиха зауважила Еліза. — Я вже звикла до таких речей. Всюди в Європі знаходяться молодики, яких найбільше на світі цікавить колір шкіри.

У цю мить Гумбольдт піднявся на трибуну. У правій руці він тримав свого вірного ціпка, а в лівій — тези доповіді. Розклавши їх, він повернувся до публіки і тричі голосно і виразно стукнув кінцем ціпка по паркету.

Гомін почав стихати.

У першому ряду Оскар помітив трьох сивочолих професорів. Вони сиділи з таким поважним виглядом, немов були не на публічній лекції, а в суді. Побачивши Гумбольдта, один із них, старий років