Генрік Сенкевич - Вогнем i мечем. Том другий

Скшетуський, пан Лонгінус і Заглоба, сидячи у шатрі, їли пивну юшку, густо приправлену шматочками сиру, і розмовляли про труди минулої ночі з таким задоволенням, із яким вояки говорять про щойно здобуту перемогу.

— У мене звичка з курми лягати, а з півнями вставати, як робили мої батьки й діди, — говорив пан Заглоба, — але на війні спробуй так! Спиш, коли можеш, устаєш, коли будять. Одне мене гнівить: через якусь там наволоч мусимо терпіти незручності! Та що вдієш, такі часи настали! Але й ми учора відборгували їм за це. Почастувати їх іще отак разів зо два, пропала б у них охота нас будити.

— А не знаєш, добродію, багато наших лягло? — спитав Підбип’ята.

— Хе! Небагато: так завше буває, що тих, хто облягає, гине більше, ніж обложених. Ти, ваша милость, не розумієшся на цьому, бо не воював стільки, як я, а нам, старим воякам, навіть трупів лічити не треба — з самої битви судити можна.

— І я при ваших милостях чогось навчуся, — мрійливо промовив пан Лонгінус.

— Певно, що так, якщо тільки у тебе, добродію, глузду вистачить, на що я не вельми сподіваюся.

— Та облиш ти, ваша милость, — озвався Скшетуський. — Адже у пана Підбип’яти це не перша війна за плечима, і дай Боже найліпшим рицарям так битися, як він учора.

— Робив, що міг, — відповів литвин, — але не стільки, як хотілося б.

— Звісно, звісно! Загалом ти, добродію, непогано бився, — поблажливо сказав Заглоба, — а що інші тебе перевершили — тут він хвацько закрутив вус — то не твоя провина.

Литвин слухав його, опустивши очі, і зітхнув, згадавши про пращура свого Стовейка і про три голови.

Цієї миті пола шатра відкинулася, і швидко зайшов пан Міхал, веселий, як щиголь погожого ранку.

— От ми й укупі! — вигукнув пан Заглоба. — Дайте ж йому юшки!

Малий рицар потиснув трьом приятелям руки й сказав:

— Аби ваші милості знали, скільки ядер валяється на майдані — уявити неможливо! Не пройдеш, щоб не спіткнутися.

— Бачив і я, — відповів Заглоба, — бо, вставши, теж прогулявся табором. За два роки кури у всьому львівському повіті стільки яєць не знесуть. Ех, якби це були яйця, ото вже б ми яєшні наїлися! А я, щоб ви, ваші милості, знали, за сковорідку яєшні найкращу страву віддам. Жовнірська в мене натура, як і у вас теж. Щось смачненьке з’їм залюбки, ще й чимало. Тому й у бою за пояс заткну будь-кого із нинішніх лежнів-молокососів, котрі й миски гниличок не з’їдять, щоб ураз за живіт не вхопитися.

— Ну, ти вчора, добродію, з Бурляєм утнув! — сказав малий рицар. — Його з ходу покласти — хо-хо! Не сподівався я від тебе такого. Цього славного рицаря знали всенька Україна й Туреччина.

— А що, незле! — самовдоволено вигукнув Заглоба. — Не первина це мені, пане Міхале, не первина. Бач, довгенько ми один одного шукали, зате й підібралися два чоботи пара: такої четвірки не знайти у всій Речі Посполитій. Бігме, з вами та ще на чолі із нашим князем я хоч і на Стамбул пішов би. Завважте собі: пан Скшетуський убив Бурдабута, а вчора Тугай-бея…

— Тугай-бей живий лишився, — перебив його поручик, — я сам відчув, як у мене лезо зісковзнуло, та й нас відразу розділили.

— Усе одно, — сказав Заглоба, — не перебивай, пане Яне. Пан Міхал у Варшаві Богуна посік, як ми тобі казали…

— Ліпше б ти, добродію, не згадував, — озвався литвин.

— Що сказано, те сказано, — відповів Заглоба. — Я волів би не згадувати, але говоритиму далі… Отже, пан Підбип’ята з Мишікишок поклав того Полуяна, а я Бурляя. До того ж, не змовчу, добродії, ваших би всіх я за одного Бурляя віддав, тому мені найважче й дісталося. Диявол то був, не козак, правда? Мав би я синів legitime natos[72], добре їм лишив би ім’я. Цікаво тільки, що його величність король і сейм на це скажуть, як нас нагородять, нас, котрі більше сіркою і селітрою харчуються, аніж чимось іншим?

— Був один доблесніший за усіх нас рицар, — мовив пан Лонгінус, — але імені його ніхто не знає і не пам’ятає.

— Цікаво, хто це? Мабуть, у давнину? — спитав, відчувши себе ображеним, Заглоба.

— Ні, не в давнину, брате, — це той, що короля Густава Адольфа під Тшцяною укупі з конем звалив на землю і в ясир узяв, — відповів литвин.

— А я чув, що це було під Пуцком, — утрутився пан Міхал.

— І все-таки король вирвався і втік, — зауважив Скшетуський.

— Авжеж! Я дещо про це знаю, — мовив, примруживши своє здорове око пан Заглоба, — я тоді саме у пана Конецпольського, батька нашого хорунжого, служив… Так, я дещо про це знаю! Скромність не дозволяє цьому рицареві назвати свого імені, тому ніхто про нього й не знає. Хоч, повірте мені, Густав Адольф був великим воїном, майже не поступався Конецпольському, але у двобої з Бурляєм довелося важче, кажу я вам!

— Виходить, це ти, добродію, здолав Густава Адольфа? — спитав Володийовський.

— Чи ж я тобі колись хвалився, пане Міхале?.. Та нехай уже цей випадок піде у небуття, мені й сьогодні є чим похвалитися — навіщо давнє згадувати!.. Страшенно після цієї юшки бурчить у животі — що більше в ній сиру, то дужче бурчить. Я б залюбки з’їв винної юшки, хоч, хвалити Бога, що й ця є, бо скоро, либонь, і цього не буде… Ксьондз Жабковський мені казав, що з харчами у нас сутужно, а він тим паче непокоїться, бо живіт у нього, як клуня. Славний він бернардинець! Я його страх як полюбив. Він більше жовнір, аніж чернець. Не дай Боже комусь у пику затопить — хоч зараз труну замовляй.

— Еге ж! — згодився малий рицар. — Я вам, добродії, ще не розповів, що учворив цієї ночі ксьондз Яскульський. Усівся він у тому бастіоні, що праворуч від замку, і дивився на битву. А треба вам сказати, що він добряче із гвинтівки стріляє. От сидить він там із Жабковським і каже йому: «Я в козаків не стрілятиму, християни все-таки, хоч і грішать перед Богом, але в татар, каже, не можу втриматися!» — і як почав палити, так, здається, за всю битву з півкопи уклав.

— Аби все духовенство було таке! — зітхнув Заглоба. — А то наш Муховецький лише руки до неба здіймає та плаче, що стільки крові християнської проливається.

— Це ти, ваша милость, надаремне так кажеш, — поважно мовив Скшетуський. — Ксьондз Муховецький — святий чоловік, і найліпший цьому доказ,