О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

почав брехати міс Меріан про клуби, банкети, гольф і верхову їзду, псарні, котильйони[258] і поїздки за кордон, він навіть зробив кілька натяків на власну яхту, яка нібито стояла у Ларчмонті. Помітивши, що його пусті балачки справляють на дівчину велике враження, він додав до них кілька імпровізованих вигадок про величезне багатство та запросто згадав кілька імен, які обиватель вимовляє з шанобливим благоговінням. Цей короткий вечір належав Чендлеру, і він витискував з нього все, що, на його думку, було найкращим. І все ж через туман самозакоханості, який заслав від нього весь світ, він раз чи два побачив чисте золото серця цієї дівчини.

— Цей спосіб життя, про який ви говорите, — сказала вона, — здається таким пустим та безцільним! Невже ви не знайдете у світі такої праці, яка могла б вас більше зацікавити?

— Праця! — вигукнув він.— Мила моя міс Меріан, подумайте тільки про те, що вам щодня треба переодягатися для обіду, робити на день з півдюжини візитів, що на кожному розі стоїть полісмен, готовий стрибнути у ваше авто і потягти вас до участку, як тільки ви перевищите швидкість віслюка. Ми, нероби, і є найпрацьовитіші люди у світі!

Обід закінчився, офіціант одержав щедру винагороду, обоє вийшли з ресторану і дійшли до того рогу, де вони познайомились. Міс Меріан йшла тепер дуже добре, було майже не помітно, що вона шкутильгає.

— Дякую вам за приємно проведений час,— сказала вона щиро. — Тепер мені треба бігти додому. Мені дуже сподобався обід, містер Чендлер.

Сердечно посміхаючись, він потис їй руку і сказав щось відносно партії в бридж у своєму клубі. Може, хвилину він дивився, як вона поквапливо йшла у напрямку на схід, потім покликав візника і поволі поїхав додому.

У своїй холодній кімнатці Чендлер зняв свій вечірній костюм і поклав його відпочивати на шістдесят дев’ять днів. Потім він замислився.

— Вона чудова дівчина! — промовив він до себе. — І, присягаюсь, вона порядна, хоч їй і доводиться самій заробляти на хліб. Може, якби я сказав їй правду, а не всі оті дурниці, ми могли б... Хай йому чорт! Треба ж було підроблятися під костюм.

Так говорив дикун, народжений та вихований у вігвамах племені манхеттенців.

Залишивши свого компаньйона, дівчина поспішила на схід і через два квартали опинилась біля красивого та солідного особняка, який виходив на авеню, що є головною магістраллю Мамони[259] та сонму допоміжних богів. Вона поквапливо увійшла до будинку і піднялась у кімнату, де красива дівчина в елегантному домашньому платті стурбовано виглядала у вікно.

— Ах ти, шибайголова! — вигукнула вона, коли її сестра увійшла. — Доки ти будеш лякати нас такими витівками? Минуло вже дві години, як ти втекла в цьому старому дранті та капелюшку Мері. Мама так стривожена. Вона послала Луї на машині шукати тебе всюди. Ти погане й дурне дівчисько! Дівчина натиснула на кнопку, і в ту ж мить увійшла покоївка.

— Мері, скажіть мамі, що міс Меріан повернулась.

— Не сварись, сестро. Я тільки збігала до мадам Тео сказати їй, щоб вона замість рожевої прошивки поставила лілову. А цей костюм і капелюшок Мері став мені у нагоді. Я певна, що всі вважали мене продавщицею з магазина.

— Обід уже скінчився, моя мила, ти так запізнилася.

— Я знаю. Я посковзнулась на тротуарі та розтягнула ногу. Я не могла йти, якось дошкутильгала до ресторану і сиділа там, поки не відчула себе краще. От я і забарилась.

Обидві дівчини сиділи біля вікна і дивились на вогні на вулиці та на потік екіпажів, що поспішали по авеню. Молодша схилилася і поклала голову сестрі на коліна.

— Обидві ми вийдемо заміж коли-небудь, — сказала вона замріяно. — У нас стільки грошей, що нам не дозволять розчарувати публіку. Хочеш, сестричко, я розкажу тобі, якого чоловіка я могла б полюбити?

— Кажи вже, вітрогонка, — посміхнулась друга.

— Я могла б полюбити чоловіка з глибокими та ласкавими блакитними очима, який з повагою та люб’язністю ставиться до бідних дівчат, був би красивий та добрий і не пробував би фліртувати. Але я могла б полюбити його тільки тоді, коли б він мав якесь прагнення, мету, намагався зробити якусь корисну роботу. Я б не подивилася, що він бідний і допомогла б йому домогтися успіху. Але, сестро мила, навколо нас тільки люди, які живуть бездіяльним життям, витрачають весь свій час на розваги та клуби, — і такого чоловіка я не могла б полюбити, навіть коли у нього блакитні очі і він завжди такий добрий до бідних дівчат, яких зустрічає на вулиці.

Мебльована кімната[260]

Переклад О. Логвиненка

Непосидющі, метушливі, скороминучі, як сам час, — такі здебільшого мешканці рудувато-цегляних кварталів нижнього Вест-Сайду. Це люди бездомні, але у них є сотні будинків. Вони перепурхують з однієї мебльованої кімнати до іншої, все у них тимчасове — тимчасове житло, тимчасові почування і думки. Вони співають “Мій рідний дім” у ритмі регтайму, свої лари й пенати[261] тягають за собою в картонних коробках, виноградні грона прикрашають гарний капелюшок, а звичайний каучуконос для них — їхнє фігове дерево.

Отож будинки в цьому районі, перебачивши тисячі пожильців, могли б, мабуть, розповісти тисячі історій, ясна річ, переважно невеселих. Та було б дивно, якби після всіх отих бездомних блукальців у будинках не завелося жодного привиду. Одного вечора, коли вже споночіло, серед цих потрісканих і облуплених рудих осель ходив якийсь хлопець і дзвонив у кожні двері. Біля дванадцятих дверей він поставив свою убогу валізку на сходи і витер з лоба та капелюха пилюку. Дзвінок пролунав ледь чутно, десь далеко-далеко в глибині будинку. На поріг цих уже дванадцятих дверей вийшла господиня. Вона нагадала хлопцеві огидного жирного черв’яка, що виїв усю середину горіха й тепер заманює в порожню шкаралупу їстівних пожильців.

Хлопець запитав, чи немає вільної кімнати.

— Заходьте, — сказала господиня. Голос у неї лунав так, ніби виходив з горла, підбитого хутром. — Є кімната на четвертому поверсі, вікнами у двір, уже тиждень стоїть порожня. Хочете подивитись?

Хлопець рушив услід за нею вгору по сходах. Від тьмяного світла, що йшло невідомо звідки, тіні в коридорах втрачали чіткі обриси. Обоє нечутно ступали по сходах, застелених таким витертим килимом, що від нього, певно, відмовився б тепер навіть верстат, на