Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Не хвилювався, здавалось, тільки Павка. Він підходив то до того, то до іншого з нас і вдесяте нагадував:

— Левко, ти виступаєш п'ятим.

— Маринко, ти з «Буревісником» — перша.

— А де Ілько?.. Ілько є?.. Ага, то слухай: у тебе ж гумор,' і треба, щоб сміялись. Розумієш?

Захар Павлович, який увесь час був серед нас і добре бачив, як ми хвилюємось, раптом наказав усім зібратись до гурту.

— Ну так ось що, — сказав він. — Щоб вам не було так страшно, виступлю разом з вами і я.

Тут уже ми на радощах здійняли такий галас, що глядачі в залі, мабуть, вирішили, що вечір уже починається і замовкли. Захар Павлович ледве втихомирив нас. Сказав:

— Запиши мене, Павко, десь там посередині. А що читатиму?.. Я тоді сам скажу. Подивлюсь, який настрій у наших слухачів.

Тепер кожен з нас почував себе певніше. Як не є, а учитель з нами і в такій самій ролі, як і ми.

Пролунав третій дзвінок. В залі погасло світло. Завіса розсунулась, і на авансцену широкими кроками, що гучно відлунювались у притишеному залі, вийшов високий, гостроплечий і незграбний Павка.

— Товариші! Починаємо вечір художнього читання. Ми вперше проводимо такий вечір. Перед вами виступатимуть не артисти, а учні шостого класу. Отож, коли хтось і схибить, то не судіть суворо… Першою перед вами виступить Марина Онищук, вона прочитає «Пісню про Буревісника» Максима Горького.

В залі спалахнули оплески. Але Павка підняв руку й сказав:

— Оплески витрачайте економно, бо цікавого буде багато!?Він таки вміє триматися і вміє сказати, оцей Павка. Та й не дивно. Круглий відмінник. І взагалі якийсь навіть доросліший за нас всіх. Його й у нашу хлоп'ячу гру незручно втягати…

Поруч з Павкою стояла Маринка, і я знову мимоволі задивився на неї. Яка вона струнка в білій блузі і темно-синій спідниці! Як високо тримає голову на тонкій шиї! Яскраве світло падає зверху і з боків і освітлює її вродливе обличчя. Залунав її голос, дзвінкий та чистий:

— «Над седой равниной моря ветер тучи собирает. Между тучами и морем гордо реет Буревестник!..»

Мабуть, не було в залі жодної людини, яка б не знала цього чудового твору. Але слухали уважно. Ні шерхоту, ні руху. Це їх Маринка заворожила своїм читанням.

— «… гордо реет Буревестник, черной молнии подобньїй…»?

Я дивився на Маринку безвідривно, забувши про те, що й мені треба буде виступати, і чомусь думав: «Павка буде вченим, фізиком або математиком, це вже ясно, а ким будеш ти, як виростеш?..»

В залі загриміли оплески. Це Маринка закінчила читати. Вона швидко пішла до нас за лаштунки, поклала руки на мої плечі і схвильовано зашепотіла:

— Ой, Левко! Серце розривається!

— Таж ти гарно читала, Маринко! — сказав я їй від найщирішого серця.

— Справді? — спитала вона і зашарілась.

Потім виступив Петько Білозер. Свій вірш він прочитав однотонно, як на уроці. А може, це так мені здалося після того, як я послухав Маринку.

Сашко В'юн збився. Він двічі повторив одне слово і почав оглядатись навколо себе, ждучи, що хтось йому підкаже. У залі зашелестів смішок. Але Сашка виручив Захар Павлович. Він несподівано шепнув саме ті слова, які читець-невдаха забув, і ніякого скандалу не сталося.

Товстий і дужий, як ведмідь, Семен Гаркуша пішов на виступ, ніби на смертний бій. Читаючи вірш своїм басовитим гучним голосом, він то наступав на залу, ризикуючи упасти зі сцени, то відступав, горблячись, наче боровся з невидимим супротивником.

Але ось Павка оголосив, що надає слово Захару Павловичу. По залі прокотився гомін. Оце здорово: учитель виступає разом з своїми учнями!

Захар Павлович вийшов на сцену. Ніякого позування. Просто він заклав руки за спину, здається, навіть заплющив очі і почав ніби по книзі читати картину бою капітана Тушина з французами із роману Толстого «Війна і мир». Було дивно і навіть не вірилось, як він міг запам'ятати слово в слово стільки прозового тексту.

Зала слухала зачаровано.

«Як же мені виступати після Захара Павловича?» — мучився я.

Тільки-но відгриміли оплески, адресовані Захару Павловичу, Павка назвав мене.

Аж тепер я відчув справжній страх. Коли йшов на сцену, ноги мої були важкі, почував себе незграбним і смішним, очі не розрізняли облич, а бачили тільки ряди людей. Спершу я навіть не міг заговорити, бо язик мій прилип до піднебіння, а в горлі стало сухо.

— Ну, починай же!.. — почув я за спиною нетерплячий шепіт? Павки, але навіть не оглянувся на нього. Намагався затамувати у собі страх, зосередитися.

Нарешті, може, трохи голосніше, ніж треба було, сказав:

— Я вам прочитаю вірш Павла Тичини «Я утверждаюсь».

А потім забув, що стою на сцені, що за кожним моїм словом і за кожним рухом стежить багато людей. Я знову, як і тоді в класі, захопився віршем, і мені вже не було страшно, а хотілося тільки читати, хотілося, щоб всім присутнім у залі так само сподобався вірш, як і мені.

… Ілько вийшов на сцену в своїй розстебнутій на грудях сорочці, з-під якої визирав смугастий тільник. Вийшов сміливо, ніби до себе в хату зайшов. І навіть посміхався. Почав читати «Дипломата».

Сміх спершу був стриманий, ніби слухачі ще не вірили, що цей хлопчина з рудим, аж червоним, задерикуватим чубом може розсмішити їх, а потім — дружніший і голосніший.

На цьому вечір мав і закінчитись. Поруч Ілька вже стояв Павка, щоб оголосити про закінчення вечора та подякувати за увагу.