Вилки Коллінз - Жінка у білому

Коли вона промовляла ці сумні слова, вся колишня ніжність забриніла в її голосі і вся дівоча краса знов замріла на її обличчі. Очі її з такою любов'ю дивилися на похмурий, пустельний, лиховісний виднокіл, начебто бачили рідні камберлендські пагорби за імлистою, грізною далиною.

— Не говори більше про Волтера! — попросила я, коли оговталася трохи. — Ох, Лоро, не муч нині нас обох спогадами про нього!

Вона ніби прокинулась і подивилася на мене з ніжністю.

— Аби не засмучувати тебе, — відповіла вона, — я ладна більш ніколи не вимовляти його імені.

— Я ж прошу тебе заради твого блага, — умовляла я — заради тебе самої. Коли б твій чоловік почув...

— Він би не здивувався.

Вона вимовила ці дивні слова із стомленим супокоєм та байдужістю. Миттєва переміна, що сталася в ній, вразила мене не менше, ніж сама відповідь.

— Він би не здивувався! — повторила я. — Лоро! Чи ти тямиш, що кажеш? Ти лякаєш мене!

— Це правда, — сказала вона. — Саме про це я хотіла розповісти тобі, коли ми розмовляли з тобою в твоїй кімнаті. Коли тоді, в Ліммеріджі я відкрила йому своє серце, я тільки одне приховала від нього, і ти, Меріан, сама сказала, що то не гріх. Я приховала від нього ім'я — і він з'ясував його.

Я слухала її, але не могла говорити. Її останні слова згасили останню іскру надії на її щастя, яка ще жевріла в мені.

— Це трапилося в Римі, — розповідала вона все з тим самим стомленим супокоєм та байдужістю. — Ми були на вечірці, де були запрошені самі англійці, — у подружжя Марклендів, приятелів сера Персіваля. Господиня славилась як чудова художниця, і хтось із гостей упросив її показати всім свої малюнки. Ми всі захоплювалися ними, і щось я таке сказала, що привернула до себе її увагу. «Правда, ви теж малюєте?» — спитала вона. «Колись я трохи малювала, — відповіла я, — але більше цим не займаюся». — «Якщо ви колись малювали, — сказала вона, — одного чудового дня ви, може, знов візьметеся за це заняття, тож дозвольте порекомендувати вам учителя». Я промовчала — ти розумієш, чому, Меріан, — і спробувала перевести розмову на іншу тему. Але місіс Маркленд вела своєї. «У мене були різні вчителі, — говорила вона далі, — але найкращий з усіх, найздібніший та найуважніший був такий собі містер Гартрайт. Якщо коли-небудь ви знов захопитеся малюванням, спробуйте взяти його за вчителя. Він скромний, дуже вихований молодик — я певна, він вам сподобається». Подумай тільки, вона говорила ці слова в присутності великого товариства, при чужих людях, запрошених на прийом на честь молодят! Я щосили намагалася зберегти самовладання — нічого не відповіла їй, тільки стала пильно розглядати малюнки. Коли я насмілилася підвести очі, мій чоловік дивився на мене, й наші погляди зустрілись. Я зрозуміла, що моє обличчя виказало мене. «Ми подумаємо, як бути з містером Гартрайтом, коли повернемося до Англії, місіс Маркленд, — сказав він. — Я згоден з вами — думаю, він таки сподобається леді Глайд». Він так наголосив останні слова, що мої щоки спалахнули, а серце так забилось — я мало не задихнулась. Більш нічого не було сказано. Ми рано поїхали додому. Дорогою до готелю він мовчав. Допоміг мені вийти з коляси, провів мене нагору, як звичайно. Та щойно ми зайшли до вітальні, він замкнув двері, штовхнув мене в крісло й став переді мною, схопивши мене за плечі. «Від того самого ранку в Ліммеріджі, коли ви зробили мені те своє зухвале признання, — сказав він, — я хотів довідатися, хто цей чоловік. Сьогодні я прочитав його ім'я на вашому обличчі. Це ваш учитель малювання, і звати його Гартрайт. Ви каятиметеся в цьому, і він каятиметься — до кінця ваших днів. А зараз лягайте спати, й нехай він вам насниться, якщо вам так подобається — з рубцями від моєї нагайки!» І відтоді, хай тільки він розсердиться на мене, то з погрозами чи знущанням згадує моє признання, яке я йому зробила у твоїй присутності. Я ніяк не можу запобігти тому, щоб він не надавав моїй сповіді свого жахливого тлумачення. Я не можу ні змусити його повірити мені, ні змусити його замовкнути. Ти здивувалась сьогодні, коли він сказав, ніби я зробила доброчесністю необхідність вийти за нього заміж. Ти вже не здивуєшся наступного разу, коли він, знов розлютившися чогось, повторить ці слова... Ох, Меріан, не треба! Не треба! Ти робиш мені боляче!

Я стискала її в обіймах; болюче, жалюче моє каяття здавило її, мов лабета біди. Так, моє каяття! Переді мною постало бліде з відчаю Волтерове обличчя, коли мої жорстокі слова пронизали йому серце в літній хатині в Ліммеріджі, — на тому обличчі німував нестерпний докір. Це ж моя рука вказала шлях, що повів чоловіка, якого любила моя сестра, далеко від його батьківщини, від його друзів. Це я стала поміж цими двома юними серцями, щоб розлучити їх навіки. Два їхні життя були розбиті й свідчили обидва про моє злочинство. І я скоїла це злочинство заради сера Персіваля Глайда.

Заради сера Персіваля Глайда...

Я чула, що вона щось говорить до мене, і з тону її голосу знала: вона мене втішає. Мене, що не заслужила нічого, крім її осудливого мовчання! Не знаю, скільки часу сплинуло, поки я зборола наплив гірких думок і почуттів, що захлинали мене. Спочатку я збагнула, що вона мене цілує, а тоді мої очі мовби пробудились, — досі я безтямно дивилася просто перед себе, на озеро.

— Вже пізно! — почула я її шепіт. — У парку поночіє. — Вона потрясла мене за руку й повторила: — Меріан! У парку вже поночіє!

— Ще хвилину, — попросила я, — побудьмо тут іще хвилину, хай я заспокоюсь.

Я все ще боялася глянути їй у вічі й невідривно дивилася на озеро.

Було й справді пізно. Темна смуга дерев на небокраї розтала в дедалі густішій сутіні й здавалася невиразним пасемцем диму. Туман, що зліг на озеро, непомітно розрісся й добирався до нас. Тиша стояла така сама глибока, безгучна, тільки тепер вона вже не лякала — була в ній лише таємничість і величавість.

— Ми далеко від дому, — прошепотіла вона. — Ходімо назад!

Зненацька