Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

Тільки-но ми наблизилися на гарматний постріл — вони як шарахнуть по нас! І з берега! З обох боків! Дивимося — від Єфтимія знак: усім на весла і щосили вперед. Ми як взялися — прошили, мов голки з нитками, стрій галер, а вони — за нами… Мчать за нами і не відстають…

— А далі що?

— А що далі? Кинулися під берег, там для нас зручніше. А галерою спробуй-но пройти попід берегом — дірку в борту вхопиш та й підеш на дно. От турки й почали потроху відставати. Йдемо, а Єфтимій гукає: «Гребіть, хлопці, щосили, бо вранці вітру не буде, а в турків судна добрі!» Гребемо, десять потів з нас ллється, руки подерев’яніли, а він гукає: «Гребіть!..» А вранці — тиша. Турки аж на обрії. Ще спробували за нами погнатися — схопили облизня… А тут — вітерець. Ми, щоб збити їх зі сліду, пішли попід берегом. От і затрималися.

Десь поряд на чайці затягнули запорожці сумну-сумну пісню. І вплелися в неї голоси донців:

Коли турки боювали, білу челядь забирали,

А у нашой попадоньки взяли вони три дівоньки.

Першу взяли попри возі, попри возі на мотузі.

Другу взяли попри коні, попри коні на ремені.

Третю взяли на конічка до білого шугаїчка…

…Сеньйор Гаспареоне сидів у тій же лодії, що й козак, який розповідав, як донці проходили через протоку. За кілька місяців він змінився невпізнанно: відпустив велику бороду, чуб спустив на брову, одне око перев’язав — сказав хлопцям, що заболіло.

Взимку він з’явився на Дону, як утікач з Богданії. І тому козаки-донці розуміли, чому він погано розмовляє російською мовою. Проте Гаспареоне швидко освоївся з мовою донських козаків, десь подівся і його акцент, почав ходити в козацькому одязі, і вже не відрізнявся від донців… А коли набирали козаків до походу, то й він прилучився до товариства.

— Рубатися на шаблях, стріляти вмієш? — запитав Єфтимій.

— А то як же? — зрадів сеньйор Гаспареоне. Він вихопив пістоля і, підкинувши вгору копійку, вистрілив. Копійка на землю не впала — її кудись відкинуло кулею, Єфтимій знизав плечима: непогано, мовляв, та, зрештою, у нас усі так уміють. Вийняв турецьку акче, підкинув її вгору й вистрілив. Акче теж залетіла у безвість.

— Ви повинні взяти мене з собою, — промовив сеньйор Гаспареоне. — Мій брат у турецькій неволі. Я маю визволити його й відплатити туркам. Якщо ви мене не візьмете, я однак знайду спосіб дістатися до Туреччини.

І тепер сеньйор Гаспареоне сидів у човні поряд з чайкою Олександра. Він не дуже висовувався. Олександра він не побачив, тільки Скрипник виглянув, ковзнув по обличчях поглядом, здається, на мить зупинився і на обличчі сеньйора Гаспареоне.

Турки, турки-татарини, пустіть ви нас до родини,

До родини, до мамоньки, до рідної сторононьки.

Мовчить бородатий донець, мовчать і його товариші. Вони теж знають, що таке неволя.

Розділ восьмий, який розповість про халепу, в яку встряв довірливий, хоч і хоробрий, пан Адамек

А за два тижні до цієї зустрічі у відкритому морі сталася в Кримському степу, недалеко від підніжжя Карадагу, теж цікава, хоч і менш історично важлива, зустріч.

Пан Станіслав Сулятицький разом із довготелесим мовчуном паном Адамком, недотепою Євгеніушем Бендарським та боягузиком Влодзімежєм Рубанчиком у супроводі двох десятків ординців їхали вечірнім степом до Кафи.

Пана Славека так розтрясло, що в нього боліли всі нутрощі, і єдине, що тримало його ще на коні, — це усвідомлення того, що Кафа вже близько, військовий комендант Кафи сьогодні ж викладе на стіл перед паном Сулятицьким величезну суму грошей. Саме так обіцяв йому друг сеньйора Гаспареоне дивний козак Юхта, у якого очі були рябі, мов дві склубочені маленькі зміючки. Він сказав, що в папері, який вони мають передати військовому комендантові, вказано й суму, яку має отримати пан Станіслав, і деякі надзвичайно важливі дані, які стосуються безпеки Османської імперії, союзниці Польщі.

Пан Станіслав про все це не сказав панові Адамкові ані слова. Пан Адамек думав, що троє його єдиноплемінців їдуть з ним за компанію, щоб допомогти врятувати й перевезти в Куряче Горло кількадесят невільників. А насправді ж пан Станіслав використає пана Адамка як охоронця, бо Квятковський рубатися на шаблях та стріляти з пістолів уміє знаменито!

Пан Адамек думав зовсім інше, і це цілком природньо. Ставши володарем Курячого Горла, він страшенно захотів пожити мирним життям, побути господарем на землі, яка йому так несподівано дісталася. Все було добре — не було тільки людей, які б працювали на цій землі. Всіх позабирали в неволю татари. І от якби панові Адамкові вдалося десь дістати кілька десятків добрих робітників, то він би подбав про охорону Курячого Горла, про свою вигоду й про вигоду цього краю. Найперше він би спорудив укріплення, — а татари проти укріплень нічого вдіяти не можуть, — розорав би землі поряд, люди побудували б собі хати. Козаки на нього не косували б, він з ними жив би в добрих стосунках. Хіба він винен, що в Польщі для нього немає місця? Немає в Польщі, буде на Україні.

Панові Адамкові подобається, коли християни б’ють нечестивих. А козаки, хоч вони й православні, хоч пан Славек називає їх здрайцями, проте ж ідуть бити турків. А він, пан Адамек Квятковський, який вірує в наймогутнішого католицького бога, він, чия чесність ніколи не викликала сумнівів, готовий разом з ними, козаками, йти на герць з турками хоч завтра.

Коні бігли швидкою риссю, вершників, одвиклих від верхової їзди, трясло немилосердно, тільки татари-єдичкульці їхали спокійно, ніби поприбивані до кінських спин.

Далеко попереду темніли громади Карадагу. До Кафи лишалося дві-три години їзди. Ще дві-три години — і пан Станіслав буде власноручно вручати найвельможнішому з усіх кафських турків власноручне послання Юхти, найліпшого друга сеньйора Гаспареоне. А за це матиме гроші. Єдине, що якось смутить польського шляхтича, так це те, що тії гроші вручить йому, панові Станіславу, прихильник богопротивної віри, лютий ворог християнства, хоч нині й союзник Польщі. Ну, та не він же підписував той договір, а сам круль. А оскільки пан Сулятицький вірний слуга польської корони, то й його поїздка до кафського державця є великою віхою в історії Польської держави.

Єдичкульці тривожно позирнули на недалекий горб. Потім, заговоривши всі гуртом, дружно зупинилися.

— Чого ми стоїмо? — роздратовано запитав пан Славек.

Єдичкульці мовчки показали на горб.