Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Рудь оглянув палаючими очима селян.

— В Києві, — продовжив тихо, — в січні вісімнадцятого було від сорока до ста тисяч царських офіцерів! Багато хто з них — українці, Якби за Україну зброю взяв хоча б кожен десятий — зупинили б Муравйова… А вийшли триста студентів під Крутами! Й за тиждень «красні» матроси вбили тисячі киян — і офіцерів різали в першу чергу! Священиків. Митрополита Київського Володимира Богоявленського. Тих, хто розмовляв українською мовою. Та й цивільних. І потім нищили ще тричі!

… Юрко Тютюнник йде в похід на Вкраїну. Петлюра. Вони готують повстання. Більшовиків скрізь ненавидять…

— Коли?! — питали дядьки.

— Скоро! Ми повинні бути готові. Наша земля тримається на героях. Коли відійдуть останні, коли хата, бричка на колесах та ковбаса візьмуть верх над свободою — настане кінець цій землі. Настане кінець нам усім!

Рудь вмовк і подивився на сонце. За якусь мить продовжив тихо:

— …Вони звірі. Вони заберуть останнє. Коли триматимете на руках свою мертву дитину, а живі будуть просити марно: «Тату, хліба!» — тоді спитаєте себе: чому?! Чому не взяли ви зброю? Чому не полягли у битві, щоб не жити у рабстві?! Щоб не мерли з голоду діти! Що ви отвітите їм? Що?! Втрете криваві сльози й згадаєте оцю мить! Згадаєте в більшовицькому підвалі, у відділку під тортурами. В тюрмах, найупослідженіші, забуті, без роду, без імені! Обдерті податками, без права голосу! Навіть найпідліша душа заплаче і скаже: чому?! Чому не пішов я з товариством і не положив голову у страшній битві?!!

— Та хай йому грець, — кинув шапку об землю дядько Степан.

— Давай мені ружжо, піду з вами!

— І мене пиши, — почувся несмілий голос з юрби.

— І… мене…

— Й мене!!

Листопад 1921 р.

Остання зустріч з Юрком Тютюнником в Овручі була зовсім недовгою й — якоюсь сумно-тривожною. Завжди впевнений у собі й різкий Юрко виглядав стомленим. Його глибоко посаджені очі світили страшнуватим блиском.

— Знаєш, хто проти нас? Котовський! Обложив тут, курва! Злодюга, бирки колись крав на базарах!

— Старий знайомий?

— Ну. Його ще до Григор’єва комісаром тулили. То він зрозумів, де раки зимують, відмовився. Прикинувся хоруватим.

— Залили йому трохи сала за шкуру!

— …Знаєш, вони — розумні, підлі і сильні, — раптом сказав Юрко, розпалюючись. — І сила їхня навіть не в мільйонній армії. Вони відкривають українські школи. Вперше!! Вони вибивають нас своїм НЕПом! Селяни стомились від війни, хочуть трохи пожити. Починають казати нам: «Хлопці, йдіть назад до свого лісу! Я хочу вторгувати зерна. Я не хочу, щоб мене ростріляли!»… Я знаю, як все це буде. Селян обмануть, обберуть до нитки, зашлють до Сибіру. Через три, п’ять, сім років — потім… Коли, не дай Біг, останні з нас вронять з мертвих рук зброю… І Лєнін таки зробить тут національну державу!

— Ми зробили все, що могли, Юрку…

— Важко сказати… Хто виявив більше впертості: чи росіяни в намаганні нас обеззброїти, чи українці — в потребі зберегти збройну силу… Бо лише зброя — дійсна гарантія суверенітету! Москва ніколи не дозволить нам свою армію. Тож ми її не дуже й питали!

Юрко якось дивно помовчав.

— … Знаєш, вони виявили більшу волю і міць національного центру. От чого нам не вистачало!.. Якби мене арештували й нікого більш не залишилось — я б, може, й хотів подивитись… Чим все це скінчиться… Але я тобі скажу єдне: оця політика, оце «право націй на самоопрєдєлєніє» зараз відкриває їм шлях до влади. Але це бомба, закладена в підвали! Саме це право й розвалить колись совєти! Ми видеремо в них незалежність! Правда, доти виб'ють не знати скільки народу. Й для цього треба багато років. Я б хотів дожити… Тож, як буде все зовсім погано — чекай і зарийся. Ми ще станем потрібні, брате!

Максим раптом відчув, що бачить Юрка востаннє. Вони рвучко обнялися, тоді Тютюнник скочив на коня й не озираючись, погнав до сотень…

Рудь повів свої відділи на південь. І вже там, в боях під Рибницею, де край був повинен весь загорітись повстанням, почув про трагедію Базару. Про останній бій хлопців під Миньками. Серце стиснулось від горя. Лише потім розповіли, що Тютюннику й цього разу вдалось врятуватись…

Ром заснув, захмелілий від настойки з трав — й від жінки, що врятувала його, обвила материнським теплом. Вона також пахла травами.

Йому приснився дивний сон, який з кожною хвилею ставав більш реальним — і потім став реальним настільки, що вже нічим не відрізнявся від світу. Потім він прокинувся в тій самій покинутій спальні. Все тіло ломило від болю, голова важко гуділа. Спочатку навіть взяв сумнів: а чи не привиділась йому гаряча дівчина поруч, бальзам і лихоманка від рани. Він уже міг ворушитись, рана не так боліла. Бік акуратно обклеєний пластом, на ліжку знайшов сріблясту заколку, й скрізь духмяно і терпко віяло зіллям. Так пахло вві сні її волосся.

Ром довго й болісно одягався, потім застромив за пояс «ТТ» й подивився у двір. Там вже зовсім розвиднилось. Який це день? Другий? Третій? Скільки проспав?

Він вийшов на сходи. Взуваючись, не зміг нагнутись, щоб зав'язати кросівки. Зав’язував лежачи, підтягнувши до грудей ноги. Донизу йшов обережно. Коли виходив з під'їзду, привчився йти майже нормально — лише спочатку бік віддавав тупим болем. Майже не кульгаючи, перейшов через двір у дім навпроти. Він влягав на ногу сходами нагору, і люди з білими пов'язками на чолі