В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

Сонні кивнув і відпив бурбону.

— У програші добре те, що він утримує від чергової війни, хоча б на якийсь час. Хоча це не про твого Генерала.

Я хотів запротестувати, але Сонні підняв руку і вибачився:

— Перепрошую, я знову говорю про політику. Присягаюся, брате, більше ніякої політики в сьогоднішній розмові. Ти ж знаєш, як це важко для того, хто вірить, що політики стосується все.

— Навіть бурбон? — спитав я.

Він посміхнувся.

— Гаразд, може, бурбон і не політичний. Я не знаю, про що говорити, як не про політику. Це моя слабкість. Більшість людей не терпить цього. Але Софія може. Я говорю з нею так, як ні з ким більше. Це кохання.

— То ти її кохаєш?

— Ти ж її не кохав, так? Вона сказала, що ні.

— Якщо вона так сказала, то, певно, ні.

— Розумію. Боляче її втрачати, навіть якщо не любив. Така вже людська природа. Ти хочеш її повернути. Не хочеш віддавати такому, як я. Але прошу, подивися на це з моєї перспективи. Ми нічого не планували. Просто коли почали говорити тоді, на весіллі, не могли зупинитися. Кохання в тому, щоб говорити з іншою людиною, не докладаючи зусиль, не ховаючись, і водночас почуватися комфортно, не кажучи ані слова. Принаймні це один зі способів описати кохання. Я ніколи раніше не кохав. Тому в мене є дивна потреба знайти правильну метафору для того, щоб описати закоханість. Наче я вітряк, а вона вітер. Це дурня, правда ж?

— Та ні, — пробелькотів я, усвідомлюючи, що ми порушили тему, значно проблемнішу за політику. Я подивився на майже порожню склянку у своїй долоні й через хмару бурбону побачив на її дні червоний шрам.

— Вона не винна, — сказав Сонні. — Я на весіллі дав їй свій номер і попросив номер у неї, сказавши, чи ж не чудово було б, якби я міг написати статтю про те, як японці бачать нас, в’єтнамців. Вона виправила мене — японоамериканці, не японці. І в’єтнамоамериканців, не в’єтнамців. Америку треба привласнювати, сказала вона. Якщо не привласнити Америку, якщо Америка не у твоєму серці, вона кине тебе в концентраційний табір, чи в резервацію, чи на плантацію. І знову ж, якщо не привласнити Америку, куди йти? Я відповів, що ми можемо йти куди завгодно. Вона сказала, що я так думаю, бо не народився тут. А вона народилась, і їй нема куди піти. Якби в неї були діти, вони теж не мали б, куди йти. Вони будуть громадянами. Це їхня країна. І цієї миті, з цими її словами, мене охопило бажання, якого я раніше не відчував. Я захотів мати з нею дитину. Я, що ніколи не прагнув шлюбу! Що не міг уявити себе батьком!

— Можна мені ще випити?

— Звісно! — Сонні наповнив мою склянку. «Тупий байстрюче, — мовив голос Бона в моїй голові. — Ти все ускладнюєш. Покінчи з цим».

— Тепер, — продовжив Сонні, — я розумію, що питання дітей і батьківства для мене швидше мрія, аніж можливість. Софія вийшла з дітородного віку. Але ж є всиновлення. Гадаю, час подумати про когось, крім себе. Раніше я хотів лише змінити світ. І досі хочу, але от іронія, я ніколи не хотів змінити себе. Однак саме так починається революція! І це єдиний спосіб продовжити революцію — і далі дивитись у себе, дивитися на те, як нас можуть бачити інші. Ось що сталося, коли я зустрів Софію. Я побачив себе таким, яким мене бачить вона.

І з цим нас огорнула тиша. Моя рішучість так заслабла, що я не міг підняти руку і потягнутися до сумки по пістолета.

— Слухай, — сказав я. — Мушу в дечому тобі зізнатися.

— То ти кохаєш Софію. — Смуток Сонні видавався щирим. — Мені так прикро.

— Я тут не через міз Морі. Ми можемо просто поговорити про політику?

— Якщо хочеш.

— Я питав тебе раніше, чи ти не комуніст. Ти сказав, що не зізнався б мені, якби був ним. Але що, як я скажу тобі, що я комуніст?

Він усміхнувся і похитав головою.

— Я не вірю в гіпотетичність, — сказав він. — Який сенс гратися в те, чим або ким ти можеш бути?

— Це не гра, — відповів я. — Я комуніст. Я твій союзник. Я вже давно — агент опозиції та революції. Що ти про це думаєш?

— Що я думаю? — Сонні завагався, не вірячи мені. Тоді його обличчя розчервонілося від люті. — Я не вірю в це, ось що я думаю. Я думаю, що ти прийшов, аби ошукати мене. Хочеш, щоб я визнав себе комуністом, а ти тоді міг убити чи викрити мене, чи не так?

— Я намагаюся тобі допомогти, — сказав я.

— І як саме ти хочеш мені допомогти?

На це питання я відповіді не мав. Зізнаюся, я не знаю, що тоді підштовхнуло мене розкритися йому. Чи, швидше, я не знав цього тоді, але зараз, ймовірно, знаю. Я носив маску так довго, а тут мав можливість безпечно зняти її. Я зробив це інстинктивно, через уже знайоме мені відчуття. Я не можу бути єдиним, хто вірить, що коли люди побачать моє справжнє обличчя, вони зрозуміють і, можливо, полюблять мене. Але що сталося б, якби ти зняв маску, а інший зазирнув під неї не з любов’ю, а зі страхом, огидою та гнівом? Що якби відкрите обличчя було для інших таке ж неприємне, як маска, а то й ще гірше?

— Це Генерал тебе намовив? — спитав Сонні. — Я можу уявити вас двох за змовою. Якби мене не стало, це було б на користь і йому, і тобі, безсумнівно.

— Послухай мене…

— Ти заздриш, бо Софія моя, навіть якщо ти її і не кохаєш. Я знав, що ти розлютишся, однак не думав, що ти впадеш так низько, аби спробувати так звабити мене. Це ж яким дурнем ти мене вважаєш? Чи ти гадаєш, що раптом знову станеш привабливим для Софії, якщо назвешся комуністом? Не думаєш, що вона відчує твій відчай і розсміється тобі в обличчя? Господи, навіть не уявляю, що вона скаже, коли я їй розповім…

Хоча здається неможливим схибити з п’яти футів[77], це цілком можливо, особливо якщо випити багато вина і пару склянок бурбону, приправленого гірким торфом минулого. Куля пробила радіо, однак воно не змовкло, лише стало ще нерозбірливіше. Сонні подивився на мене вкрай отетеріло, сфокусувавшись на пістолеті в моїй руці, якому глушник додав кілька