Колм Тойбін - Майстер

раз уважно обдивився морський простір, але, начебто, на темній воді нічого не залишилось. Аж раптом за декілька футів від них на поверхні з’явилася ще одна сукня.

— Лишіть її! — вигукнув Генрі.

Але Тіто підвів гондолу до неї і, ще раз перехрестившись, опустив жердину якраз посередині сукні, натискаючи із силою, щоб швидше потопити. Він кивнув Генрі, даючи знати, що роботу скінчено. Це було важко, але вони впорались. Потім Тіто витяг із води жердину і став на своє місце стернового. Час було повертати назад. Із неспішністю майстра він повів гондолу через лагуну до міста, оповитого темрявою.

Глава 10

Травень 1899 р.

«ЩО СУЧАСНІШИМ СТАЄ РИМ,— писав Генрі в листі до Поля Бурже,— то більш древнім я почуваюся». Накивавши п’ятами з Венеції, утікши від її атмосфери, ущерть наповненої спогадами та відлуннями голосів і розмов, у Римі Генрі попервах відхиляв усі пропозиції надати йому прихисток. Він зупинився в готелі неподалік від Piazza di Spagna[54] і кілька днів просто тинявся містом, ступаючи повільно та важко, начебто був не травень, а розпал спекотного літа. Він спочатку навіть не спромігся піднятися Іспанськими сходами[55] чи відійти далі, ніж на декілька кварталів від свого готелю. Намагався не потривожити давніх спогадів і не порівнювати Рим майже тридцятирічної давності з тим, що оточувало його тепер. Генрі не дозволив би ніякій світлій ностальгії розфарбувати приємну монохромність сучасності. Він не був у настрої зустріти себе колишнього, молодого та вразливого, не відчував готовності до того смутку, що його дає знання та досвід, позбавляючи, натомість, здатності до нових відкриттів і вражень, замінюючи їх лише спогадами про пережите. Він насолоджувався цими вулицями, як колись давно вивченим напам’ять віршем, дозволяючи собі думати, що той час, коли він уперше побачив ці кольори, скульптури, лиця, став значною і важливою частиною того, чим він є нині. Зір уже ніщо не милувало і не радувало, як раніше, але й не дратувало і не викликало внутрішнього неприйняття.

Йому було цілком досить просто сидіти у вуличній кав’ярні під великим тентом і вивчати клаптик поштукатуреної стіни, що поступово виходив із тіні на сонце, дивитись, як охра під яскравим промінням перетворюється на прекрасний золотавий колір. Генрі подобалося думати, що і його думки так само просто можуть посвітлішати під впливом зміни освітлення, що прожене важку тінь Венеції, яка й досі над ним нависає. «Тут, легко старішати»,— подумав він. У Римі немає чистих кольорів, немає нічого, що дихає свіжістю, навіть сонце, здається, рухається небосхилом у давно визначений спосіб, шануючи застиглий у вічному місті час.

У Венеції він, як тільки міг, уникав вулиць між базиліками Фрарі та Салюте, намагаючись триматися по той бік Ґранд-Каналу, щоб раптом не опинитися на вулиці, де Констанс заподіяла собі смерть. Якось увечері, незадовго від своєї втечі з Венеції, Генрі виявив, що стоїть неподалік від Мосту Ріалто, але не усвідомив, у якій небезпеці перебуває і впевнено покрокував до Палаццо Барбаро. Потім уже він зрозумів, що мусив би просто розвернутись і піти назад, обравши інший шлях до мосту, але тоді він, вочевидь, розгубився, і кожен новий поворот приводив його у глухий кут, або до води, або, і це було найгірше, наближав до тієї проклятої вулиці, на бруківку якої Генрі сподівався більше ніколи в житті не ступити. Тоді, оповитий темрявою, він почувався так, ніби хтось тягне його на те жахливе місце, а знесилена провиною душа не має сил опиратися. Він любив Венецію, що рано вкладалася спати, зачиняючи всі двері та віконниці, її вулички, що так швидко робилися тихими та безлюдними, йому так подобалося бути самотнім перехожим, який не боїться звернути не туди, покладаючись на власні інстинкти, знання та везіння, що виведуть його, куди треба, але тепер Генрі розумів, що не просто заблукав, а йде до місця її смерті. Він зупинився. Попереду був провулок, що, здавалося б, мусив вести до води, але кінчався глухою стіною. Генрі там уже був. Праворуч ішла довга вузенька вулиця. Залишалося тільки повернути назад, і, зробивши це, він відчув жагучу потребу заговорити вголос. Здалося, її дух і досі літає цими вуличками, не знаходячи спокою, і, буремний, нескорений, сміливий, відчуватиметься тут аж до кінця світу. Генрі подумав, що вона не була створеною для статечного життя і все, що тепер від неї лишилося, теж не знаходить собі спокою та прихистку.

— Констанс,— прошепотів він,— я підійшов, наскільки міг близько, наскільки міг насмілитись.

Генрі уявив собі неспокійне море за межами лагуни, його порожнечу та простір, під нічним небом; уявив, як вітер збурює хвилі, хаос води в місцині, де немає ні світла, ні любові, а потім побачив над усім тим її, що теж стала лише вітром і водою. І тоді він зрозумів, куди йти, поволі, крок за кроком, поворот за поворотом, обирав вірний шлях і невдовзі опинився біля знайомого будинку — палаццо, в якому гостював, де на нього чекали книги, тепле ліжко, затишок і сон. Тієї ночі Генрі постановив собі якомога швидше виїхати з Венеції на південь і більше ніколи сюди не повертатися.

ПОГОДА В РИМІ БУЛА ЧУДОВОЮ. Здавалося, саме повітря променилося сонцем, коли його щоденні прогулянки потроху робилися дедалі сміливішими, сягаючи спочатку Корсо[56], а потім і Базиліки Іоана Хрестителя та Вілли Борджезе, трава навколо якої виросла йому по коліно. Усе світилося теплом і яскравістю. Місто всміхалося до Генрі, і він навчився не шкіритися у відповідь, коли назустріч рухалося надто багато туристів і до його готелю почало надходити дедалі більше наполегливих запрошень. Коли він приїхав до Риму вперше,— а було це, напевне, коли йому було трохи за двадцять,— Генрі робив що хотів, вільно заводив друзів, виїжджав верхи до Кампаньї, скачучи старою поштовою дорогою, що починалася від Порто дель Пополо й могла привести його аж до Флоренції. Тоді була середина зими, й Італія розгорталася обабіч нього сувоями картатої тканини, а він лише спостерігав за зміною пурпурових, блакитних і світло-коричневих квадратів. Генрі з часом полюбив вічне місто: Рим, як і він сам, зігнувся під тягарем історії, мусив виконувати обов’язки охоронця пам’яті, на нього всі дивилися, його вивчали, він був усім дуже потрібен. І от тепер мусив з’явитися на публіці. Тож, як вулиці старого міста