Анна Ліє Кейн - Крок за горизонт, Анна Ліє Кейн

Я постаралася посміхнутися якомога відкритіше і майже чесно зізналася:

– Ми не маги.

- Не маги? - здивовано підняла брови Бранка, переводячи погляд з мене на Майкла і назад. Ось тільки тон її говорив: "Я бачу хто ви, не вигадуйте".

- А ще нам вже час, - я рішуче відклала ложку і смикнула Майка за рукав. - Пішки до міста дійдемо. Дякую вам, Бранко, ми обов'язково все повернемо. Як тільки дістанемося столиці...

- Та стривайте ви! - жінка підхопилася на ноги, коли я цілеспрямовано рушила до дверей.

- Рятуйтесь! Смерч! - крики пролунали з двору. Спершу кричав хлопчик, а потім підхопили голоси дорослих: - Швидше в ліс! З будинків йдіть, на нас пре!

Бранка ахнула, в одну мить забула про гостей і кинулася на подвір'я.

- Сване! - почула я її нестямний крик.

- Що відбувається? - Майкл миттю опинився поряд зі мною, насторожено прислухаючись. Я стривожено вчепилася у власне зап'ястя:

– Повітряна стихія вийшла з-під контролю. Потрібні маги, щоб її заспокоїти.

- А вони тут є?

- Поняття не маю, - похитала головою і теж попрямувала надвір.

- Та щоб тебе підняло та стукнуло! - ахнув Майкл, завмерши поруч зі мною. На поселення, дійсно, насувався смерч. Це було схоже на велику сіру вирву, що витяглася від землі до неба, яка виривала дерева і всмоктувала в себе. Люди кидали все, хапали дітей, маленькі торбинки та бігли до лісу.

- Треба тікати! - вигукнув Майкл, перекрикуючи звуки вітру, а я все дивилася на стихійне лихо. Вітер уже бив по щоках, розкидав волосся, свистів у вухах. Легкі речі літали двором, з тазика вивернуло забуту білизну.

- Лів! - Майкл вчепився в мою руку і смикнув, але я вивернулася і схопила його сама:

- Допоможи їм, Майкле! Це твоя стихія!

- Що? - друг витріщився на мене як на божевільну. - Що зробити? Адже ти сама сказала, що вчитися володіти магією потрібно багато років, а я всього кілька годин у цьому світі!

- Я поясню! - кричала, відчуваючи, що вітер уже націлився на те, щоб збити мене з ніг. - Допоможу тобі. Проведу. У тебе все виходить так само легко, як було зі мною! Значить, і це вийде. Смерч забере багато життів, якщо не зупинити його зараз!

Майкл з жахом глянув у бік лиха, потім на мене. В очах його відбивалася війна між здоровим глуздом та бажанням допомогти людям.

- Безодня з тобою, Олівіє! - прокричав він нарешті. - Давай, пояснюй! Хоч цього разу помру, намагаючись стати героєм.

- Зосередься! - почала я …

***

Через десять хвилин з усім було покінчено. Смерч розвіявся, не діставшись до акуратних будиночків.

- У мене вийшло? - Запитав Майкл, важко дихаючи. Його погляд став скляним, розсіяним. Я озирнулася на всі боки, посміхнулася синьому небу і радісно підстрибнула на місці.

- Так, Майкле! Ти всіх урятував! Ти такий… ой, Майкле!

Чоловік осів на землю, я кинулася до нього, встигнувши притримати голову. Друг усміхнувся, наче п'яний:

- Я був народжений для того, щоб переродитись величним чаклуном.

А після цього він закотив очі, непритомніючи. Я лише похитала головою, розуміючи, що ризикувати його життям стає моєю звичкою. На щастя, дихання Майкла було рівним і спокійним, наче він просто поринув у сон. Організм виявився не підготовленим до такого навантаження на резерв. З подібним і я колись зіткнулася в тілі Альви.

- Так-так-так, - зацікавлено пролунало за спиною. Здригнувшись, я обернулася, інстинктивно прикриваючи собою друга. І наступної миті обомліла від жаху, дивлячись на людину, що наближалася до мене.

Це був маг. Він зупинився на відстані трьох кроків, сів навпочіпки й глянув на мене сірими очима. Ці дві срібні монети я впізнала б з тисячі. Очі Майкла були водянистими, повітряними, а ці нагадували метал: холодні та жорстокі. Коли я зустрілася з водним магом минулого разу, ледве не перетворила на лід озеро і всю галявину, а от тепер мені не було чого йому протиставити. Але знайомий маг, представник щурів, що зміг здолати навіть Інгемара, мене не впізнав. Він з цікавістю оглянув мене, перевів погляд на Майкла, що лежав на землі, і задоволено усміхнувся:

- Яке везіння, маги самі в руки йдуть.