Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

– Не твого куцого ума діло. З уроками на сьогодні все?

– А тобі що?

– По-любому повинна закінчити школу…

– Сама знаю, не маленька.

– Бачу. Накриєш на двох і бігом спати…

Августа все зробила, як зазвичай: швидко підсмажила картоплю, залишила її під кришкою упрівати, виставила дві чарки, склянки, глек з компотом, нарізала ковбаси й сиру. Ще знайшлися солоні огірки, хліб, масло. Пішла до себе в кімнату. Про що ті двоє вели мову тієї ночі в кухні, їй було невідомо – цю розмову вона чути не могла, навіть якби й не спала. Головне, що її віддали в довічну оренду – і то навіть не за батькові борги.

Вадон сказав батькові, тихо, але виразно, шкірячи гострі щучі зуби: «Ти, батя, щось потєряв крутизну. Здаєш помалу, робиш дурниці. Перевів коту під хвіст, мля, вигідне діло. Язик без кісток, підставив харошу людину, сам чуть не влип… Січеш, Дмитрій Іванович, дорогий, що за такі діла бува?»

Дізналася вона про все пізніше, коли батько нарешті виринув із важкого запою. До того їй було важкувато – у домі ні копійки. Довелося терпіти, доки все це скінчиться.

Нормальне життя повернулося зненацька. Батько мовчав, більше не пив, з’явилися гроші. Він підтягнувся, знову поринув з головою у свої справи. Так вони й жили, більш-менш мирно, аж доки у двадцятих числах грудня, в суботу, подзвонили у двері.

«Усе. Знов пиятика…» – Августа напружилася, поки батько ходив відчиняти.

Гість роздягався в передпокої.

– Не йди, – зупинив старий, зіткнувшись із нею на порозі кухні.– Треба поговорити.

– Про що? До тебе прийшли, не до мене…

– Сядь, кажу тобі.

Августа, знизавши плечима, опустилася на кухонний диванчик. У батькових словах не було брутальності, навпаки – чулася незвична ніяковість.

Зайшов Вадон, жваво потираючи долоні. Він був при параді: темний піджак, сірий гольф, на гострому кадику – строката шовкова хустка. Виголений, коротко підстрижений; вузькі нахабні очі збуджено блищать, наче встиг нюхнути.

– У нормі, Йванич? – Він безцеремонно плюхнувся впритул до Августи. – Тоді до діла. Я завтра їду, до празників вернуся. Ти ввів малу в курс?

Батько насупився.

– От що, дочко, – неохоче розтулилися сухі губи. – Слухай сюди. Із цієї хвилини ти – дружина Владислава. Розпишетесь, як тільки одержиш атестат. Жити він тут не буде, переселиться після весілля, а приходитиме, коли схоче. Він і буде тебе забезпечувати… з оцього дня. Коли одружитесь офіційно, я поїду до матері в село, звільню вам житло.

Августа ошелешено мовчала.

– Ну так що? – важко піднімаючись, запитав батько.

Вона не видала ані звуку, тільки впритул дивилася на нього.

– Тоді я пішов спать.

Вадон не поворухнувся; вона чекала, що він теж піде і весь цей чумний сон закінчиться. Але він сидів затято, мацав скатертину, плів кіски з торочок.

– Може, кави звариш, Августо? Ох і ім’ячко тобі татусь надибав…

– Сам звариш, коли треба, – спалахнула вона, не витримавши. – Якщо вже ти тут став хазяїном…

– Давай не будемо… – Він примружився. – Чи ж ото тобі не всьо равно, з ким жить – з ним чи зі мною? Я ж не просто так: ти мені давно нравишся.

– А ти мені – ні! – Августа задерла підборіддя й відсунулась.

– Привикнеш, – сказав Вадон, розслабляючись. – Нема тобі де дітися. Татусь твій уже ні на що не гожий, а за мною будеш, як за кам’яною стіною. А нє – підеш по руках, однозначно. Він по-любому під когось тебе підкладе.

– Із чого ти взяв? Закінчу школу – тільки ви мене й бачили. Піду.

– Куди?

– Не твоє собаче діло, – огризнулась Августа, підхоплюючись.

– Сядь! – Він рвонув її за руку й кивнув на темне вікно. – Таким, як ми з тобою, йти нема куди. Ми там нікому не потрібні…

У завислій тиші в кімнаті Карлова щось із гуркотом упало й покотилося. Від різкого звуку Августа здригнулась і розгублено поглянула.

– Ти б дав мені спокій… будь ласка! – попросила вона, уже розуміючи, що нікуди він не піде.

– Мете надворі,– сказав Вадон. – Похолодало, а я в самому плащі. Ти моя жінка, і на цьому край…

Уночі вона витерпіла все, а лихоманка накотила на неї вранці, коли він прокинувся і знову висмикнув її з хиткої напівдрімоти. За вікном лютувала негода, Августа до болю замружила очі й дочекалася, доки Вадон, слизький і мокрий, як пітон, сито відвалився, бурмочучи:

– Підеш від мене – вб’ю! Ти моя, зрозуміла?

– Так.

– Авгус… Тьху, диявол! Тепер будеш Маргаритою. Ритою… Зрозуміла?

– Мені однаково, – сказала вона, потім запитала: – Він знову питиме?

– Хто?

– Батько.

– Може, й буде. Хочеш, щоб я заборонив?

– Хочу.

– Потерпи, Марго. Класно заживемо разом, старий нам не завадить.

Перше, що вона побачила в кімнаті, повернувшись із ванної, коли обидва, батько і Вадон, пішли, – на письмовому столі, біля стосу підручників, лежали гроші. Вона відвела погляд від пачки, скинула халат і, як була, гола, закуталася в ковдру й миттєво провалилася в темряву. Без думок і сновидінь.

Отак народилося її вміння стирати з пам’яті минуле.

5

Ніякого весілля, звісно, не було – просто він став її хазяїном. Після закінчення школи Августа закомизилася, хоча батько вимагав, щоб вони розписались, а потім Вадону стало не до того.

Спочатку він з’являвся рідко: днів на два-три, на ніч, іноді на годину, завжди лишав солідну суму, так що на випускний вона не взяла в батька ні копійки. Згодом стали жити як сусіди в комуналці: з окремим посудом, різними полицями в холодильнику, навіть обідали порізно. Утім, іноді спілкувалися з приводу всіляких дрібниць; мовчати, раз у раз натикаючись одне на одного, здавалося дивним. Батько попивав тепер рідко й лише тайкома. Августа змінилася: погарнішала, стала підфарбовувати очі, одягалася, як доросла жінка, груди ще більше поповніли. До її сімнадцятого дня народження Вадон приніс масивний золотий перстень із рубіном. Перстень їй не сподобався – вона його й не носила. Восени він остаточно поселився в них, а через півтора року батька зарізали в Алчевську, куди він вирушив у справах одразу після Різдва…

Вона давно рвалася з дому, дедалі більше схожого на в’язницю; Августі хотілося на які-небудь