Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Ого, тебе вже й Захар Павлович хвалить… І п'ятірки хапаєш…

Я глянув на нього здивовано: до чого це він веде?

— Таж і ти можеш п'ятірки мати, тільки захотіти…?Але Ілько не дав мені договорити:

— «Захотіти, захотіти», — перекривив Ілько. — Добре тобі хотіти, коли ти — як вареник у сметані…

І пішов геть.

Я стояв, приголомшений його, словами. Тільки коли він був уже кроків за десять від мене, я покликав:

— Ілько! Що це ти?.. Куди ти пішов??Він не відгукнувся і пішов ще швидше.

Я постояв трохи на одному місці, щулячись від холодного вітру, і повільно поплентався додому. Сталося щось неймовірне.

Ілько, мій найближчий друг Ілько раптом отак накричав на мене, образив і пішов не попрощавшись!..

Мене вже не радував мій сьогоднішній успіх у школі, не радувало ніщо на світі. Пекли Ількові слова, і було дуже гірко на серці.

Дома я сів за книжку, але ніщо не йшло в голову. Увесь час перед очима був Ілько. Що з ним сталося? Невже він позаздрив тому, що мене похвалив Захар Павлович?.. Але ж і в нього останнім часом почали з'являтися гарні оцінки. І його вже тепер ніхто не лає та не ображає, як не стало Марії Степанівни… Ні, я не розумів Ілька! Вдома сяк-так вчив уроки, а сам усе ждав, що ось-ось прийде Ілько, і ми, як уже повелося, будемо разом готувати домашні завдання.

Як смеркло, я не витримав — подався до Ілька.

Ількова хата, як і наша, стояла на околиці. Тільки наша зовсім осібно, а його — серед дрібних міських будинків. Хата маленька, низенька, оточена кущами й деревами. Одне вікно світилося.

Я постукав. Вийшла Настуся, Ількова сестричка. Світло із відчинених дверей упало на її біляву голівку з тоненькими кісками, на худеньке личко. Вона сказала:

— А Ілько пішов.

— Куди? Може, до мене?

— Ні… пішов…

— Можна в хату зайти? — спитав я, як у дорослої. Настуся подумала зосереджено і дозволила:

— Можна.

У хаті було дуже холодно.

— Здрастуйте, — привітався я, оглядаючись довкола і шукаючи очима Ількового батька.

— Це ти, Левко?.. — почувся глухий голос. — Здрастуй, здрастуй… Сідай.

Тоді я побачив Ількового батька. Він лежав у кутку на ліжку, вкритий сірою ковдрою. Сіра ковдра, сірий куток і сірий Ільків тато, зарослий густою сивою щетиною.

— Це добре, що ти прийшов провідати друга… Це добре… Він — Ілько — незабаром надійде. А мене ось хвороба придавила, і лежу колодою… Раніше, бувало, Ілька й на прив'язі не вдержиш, а тепер, як я захворів, наче підмінили хлопця. За все в хаті хапається… Настуся ж ще маленька. Ото хіба що посуд помиє…

— І в хаті замітаю, — вставила дівчинка тоненьким голосочком.

Ільків тато кволо посміхнувся, погладив дівча по голові.

— Ти в мене розумничка, хазяйка. На ту зиму вже і в школу підеш…

— А я вже й зараз читати вмію, — похвалилася Настуся.

— Хто ж тебе навчив? — запитав я.

— Ілько навчив, — і вона гордовито підкинула голівку.

Я думав досі, що добре знаю Ілька. А от, далебі, не знав. Важко йому, а ніколи не поскаржився.

Жаль стискав мені серце. Чим можна допомогти йому? Хотілося зараз же кудись піти, комусь розповісти про все оце, що я побачив і почув.

На ґанку загупали чоботи. Грюкнули двері. Увійшов Ілько, червоний з морозу, метушливий і навіть веселий.

— А ось і я, — сказав він ще з порога, мабуть, не помітивши мене. — Вугіллячко є, зараз запалимо, тепло стане…

Тут він помітив мене.

— О! Ти давно тут?

— Давненько вже.

— Де ти вугілля взяв? — запитав батько.

— А в одного хлопця позичив, — безтурботно відповів Ілько. — Буде в нас, віддамо… Ану, Левко, помагай, — звернувся він до мене так, наче між нами нічого й не сталося.

Я кинувся йому допомагати. Поки він розбивав молотком великі шматки вугілля на дрібніші, я наколов трісок — розпалювати грубку. Ілько помив пшоно та заходився варити куліш. Все це він робив моторно і вправно, нагадуючи мені кока Гришу з шхуни «Зоря».

Куліш мирно булькав у чавунці. Полум'я клало на наші обличчя рожеві тіні. Від грубки розливалося по хаті запашне тепло.

Всілися за круглим низеньким столиком вечеряти. Тільки батькові Ілько подав їжу в ліжко у череп'яній, розмальованій квітами мисочці.

Після вечері Ілько наказав Настусі мити посуд, а сам виніс у сіни на холод чавунець з залишком кулешу.

— Це на завтра снідати, щоб зранку не клопотатись, — пояс?нив він.

А я подумав: «Хоч і добрий куліш, але вранці знову той самий куліш?» Я звик, що мама давала мені на сніданок яєчню, білий хліб з маслом, солодке печиво до чаю, яке в роті розтає. У нас у хаті завжди тепло, а тут — така холоднеча. Я ходжу у пальті з смушковим коміром, а Ілько бігає по вугілля у тому ж куцому піджачку, в якому приходить у школу. Ми їмо все, що тільки нам заманеться, а тут — на вечерю куліш і на сніданок теж куліш… Так ось чому Ілько сказав, що я — як вареник у сметані!..»

— Мені вже пора йти, — сказав я і шепнув Ількові: —Ходімо зі мною, дам зошити, перепишеш.

Ми вийшли на вулицю. Кушпелила хурделиця, мабуть, остання цієї зими. Сніг